Глава 3.

Я приходив до тями повільно, хтось трусив мене за плечі, спочатку мене навіть били по обличчю. Я застогнав, голова шуміла і страшенно боліла.

"Я що, знову напився до нестями?"

Мої повіки здригнулися, очі розплющилися, і я побачив над собою перелякані обличчя Діда, Вітька та воїтельки Ольги. Поруч стояв градоначальник Кам'янця Мстислав та інші знайомі спантеличені воїни.

– Прокинувся! – констатував Мстислав, його обличчя прояснилося.

– Що сталося? – прохрипів я і спробував встати.

Мені допомогли, але лише для того, щоб посадити на дерев'яну бочку. Ноги слухалися мене погано, страшенно паморочилося в голові.

– Це ти нам розкажи! – запропонував Мстислав.

Я подивився на стурбовані обличчя моїх товаришів по зброї й насилу проковтнув слину, що накопичилася в роті, мимохідь відзначив її гіркий противний металевий смак.

Мої думки розбігалися у спробах згадати останні події:

– А! – я стиснув голову руками від раптового гострого болю й вимушено заплющив очі. За мить біль зменшився, і я відповів: – У намет кинули якусь травичку, що палахкотіла на купа листя…

- Далі!

- Здається, я крикнув Сорену: "Біжимо!" і знепритомнів...

Мстислав кивнув і криво посміхнувся:

– Вам підкинули Жовту Феонію, шкідливу траву, яка виділяє отруту під час горіння. Дорога, до речі, ця штуковина! Один мішечок коштує не менше двох десятків срібних монет. І у Кварті така трава не росте, її можна купити тільки на острові Елетол, у довговухих ельфів. Тобі пощастило, що ти дістався до виходу і, протаранивши головою полог, впав обличчям назовні. Це тебе й врятувало, бо ти не встиг надихатися цієї смертельної отрути.

– А що з Сореном? – занепокоївся я.

– Віконт мертвий! – жорстко відповів Мстислав, усі інші мовчали, а градоначальник Кам'янця після паузи продовжив: – Як і два стражники, що стояли біля твого намету! Вони знепритомніли після того, як відтягнули твоє тіло вбік і вирішили повернутися за Сореном. Надихалися тієї ж отрути.

Я подивився в серйозні обличчя товаришів. Бородатий суворий охоронець розліпив потріскані губи й сказав:

– Ми обшукали все навколо та знайшли ось це, – Дід простягнув мені срібний ґудзик.

Я кілька разів моргнув і запитав:

– Що це?

– Не впізнаєш? Це ґудзик барона Торсона, – пояснив Дід. – Ми знайшли його біля розрізу, який зробили на стіні твого намету.

– Я хочу оглянути все на власні очі! – сказав я, рішуче піднімаючись на ноги.

Мене хитало, нудило, голова запаморочилася з новою силою. Я подивився на всі боки, люди розступилися, воїтелька підставила мені плече та кивнула в бік місця злочину. Полог біля входу був відкинутий догори, всередині було темно.

– Дайте воєводі лампу! – скомандував Мстислав.

Принесли запалену лампу, яку перехопила воїтелька. Я не заперечував, оскільки мені й так було дуже погано. Вставши на ноги, я відчув сильну нудоту й нестерпне запаморочення.

Ми повільно підійшли до намету й увійшли всередину. Тут ще смерділо гіркою травою, але отруйне повітря вже вивітрилося, диму всередині вже давно не було. Обидва стражники, не пройшовши всередині намету й двох кроків, лежали нерухомо в тих самих позах, у яких упали – обличчям донизу.

Віконт Сорен лежав на спині поруч зі столом. Його обличчя спотворила гримаса болю та страху. На губах і щоках були сліди кривавої рожевої піни. Я повернувся в бік розрізу на стіні намету. Він став більшим, ніж я його запам'ятав. Раніше він був трохи довшим за пів метра, а зараз він виявився дірою від верху до самого низу стіни. Я наблизився до того місця, де сидів, коли в намет вкинули димучу отруту. Там поруч зі стільцем лежали залишки зотлілої трави.

Мені згадалися слова Сорена: "шлях честі, який обірветься того дня, коли я зіштовхнуся з людиною, що несе череп немовляти у своїй руці".

Я ще раз озирнувся, біля розрізу в стіні валялася відкрита дерев'яна скринька. Зі свого місця я бачив, що всередині більше нічого не було, а череп з дорогоцінним каменем пропав.

"Виходить, пророцтво мага-провидця Понтіуса збулося в точності, як він і передбачав! Це насторожує й сильно підриває віру в щасливий результат моєї зустрічі з чаклуном Фріксом. Треба залишити ілюзії. Якщо передбачення старого щодо мене здійсниться, я теж помру під час головної битви з чаклунами. Що за чортівня коїться в цьому магічному світі! Як можна знати майбутнє в таких подробицях?"

- Ти в порядку? – перепитала Ольга, але я не відповів.

"Рано ти зрадів, мій друже, Сорене! – подумав я. – Провіщена Понтіусом, смерть справді настала ще до опівночі, того самого дня, коли помер чаклун із черепом немовляти в поголів'ї патериці".

Я змусив себе повернутися до фактів, уникаючи всіляких домислів, а потім пробурмотів уголос:

– Виходить, хтось побував у нашому таборі, напав на межиріченського воєводу, тобто на мене, а також на мого благородного соратника!?

Ольга відмовчувалася, лише насупилася й кліпала очима.