Розділ 2

Софія поверталася додому без особливого ентузіазму. Мало того, що вони з Аленом тиждень тому вперше так сильно посварилися, так після того вони ще й не помирилися нормально. Бо її чоловік практично щодня мав якісь справи зі своїм батьком. Це її дратувало і навіть трохи засмучувало. Жінка накручувала себе, що все це через той ляпас, який ліг на обличчя Алена несподівано для нього, та й для неї теж. Їй нестерпно хотілося примиритися з чоловіком, бо по правді вона уже й не пам'ятала, через що той ляпас Алену дістався. 

Мовою кохання її покійного батька Артура була мова подарунків. Батько щоразу намагався порадувати матір Софі - Віру якимись матеріальними речами. Та й була у нього можливість купувати їх, що гріха таїти. Ну а її матері Вірі подобалося їх отримувати, ніде правди подіти. Хоча мовою кохання самої Віри була четверта - допомога, або ж служіння тому, кого любиш. Така ж як і мова кохання її чоловіка - Алена. Хоча в серці Софі була переконана, що її чоловік володіє всіма цими мовами. Просто деякі йому важче розкривати в собі, і віддавати їй. 

І зараз, повертаючись додому від його батьків, вона дивилася на свого задуманого чоловіка Алена і зізнавалася сама собі, що їй терміново треба його дотиків до себе. Дотиків очима, руками, словами, часом. Усім! Софія хотіла отримувати від Алена усе це! 

— Приїхали, кицюню, – підморгнув їй чоловік, на що вона йому стримано всміхнулася.

“Кицюню”, і ще деколи Ален називав її “мала” – ось і весь прояв кохання Алена через слова. Не густо! Зате як він говорить це кицюню. Щоразу Софі танула від цього слова, просто інколи не подавала знаку. 

— І не спіши, — цього разу Ален встиг торкнутися її руки, — Дай я відкрию тобі ці дверцята машини, Софі, — підморгнув їй Ален. А це, мабуть, максимальний прояв якісної уваги на яку здатен Ален, - подумалося Софі з сарказмом.

Коли дверцята машини було відчинено і Софі вийшла назовні Ален відразу ж підхопив її на руки та поніс до їх спільного будинку. Під час цього він кілька разів нахабно торкнувся її дупці й грудей. А з цим проявом кохання в нього явно перебір по шкалі нахабності! 

— Готова зустріти Новий Рік зі мною, мала? — хитро посміхнувся Ален.

— Взагалі то, Алене, мені з тобою треба ще ціле життя зустрічати, – і собі хитро посміхнулася Софі. 

Молоді ще не встигли роззутися, як у двері подзвонили. Ален пішов відчиняти. На порозі стояв кур'єр з великим букетом квітів лавандового кольору. Софі аж пискнула від захвату, та коли Ален взяв букет і зачинив двері, зупинив Софі.

— Чекай, кицюню, це, мабуть, не тобі, — хитро посміхнувся. 

— Як це не мені?! — насупилася дружина.

— Ну твій чоловік навряд чи б додумався подарувати тобі квіти за просто так, — простягнув Ален букет Софі й різко забрав назад, — Може це ти мені замовила? — реготнув. 

— Нічого я тобі не замовляла, Алене! — роздратувала Софія.

— То думаєш що…це я тобі квіти подарував? — ледве стримував себе від смішка Ален, — Особливого після того твого ляпаса? 

— А що такого, Алене, — розвела руками Софія, — Бо ти уже не витримуєш без своєї королеви, я тебе знаю.

— А…чекай, — може це твій колишній Ден до тебе знову клинці підбиває? 

— Алене! — крикнула Софі, і таки забрала букет собі до рук, — Тут є записка, зараз все дізнаємося. 

Софі обережно розкрила маленьку листівку. Там був напис: 

“Моїй найпрекраснішій дружині, яку я люблю від дитинства і до тепер. Яку я кохаю від землі й аж до космосу. Якій не дарую букети щодня, і не вмію говорити гарні слова, але весь час сподіваюся, що фраза - я тебе кохаю, Софі, - врятує мене і задовольнить примхливу королеву” 

— Алене, — відірвала очі від записки Софі. Вони були вологими. По правді такі слова чоловіка її дуже розчулили. Ален проявив до неї першу мову кохання - слова підтримки, ідеально в цей момент. 

— Я дуже кохаю, тебе кицюню. Пробач, що говорю це рідко і не завжди дарую квіти за просто так…

Та Софі договорити йому не дала, бо вп'ялася в його губи поцілунком. Вона відповідала йому п'ятою мовою кохання - пристрасним дотиком до його губ своїми губами. 

— В мене ще є подарунок для тебе, — сказав Ален, коли Софі нарешті дала йому вдихнути повітря. Затим він дістав з кишені невелику коробочку. Всередині був кулончик. Кулончик був круглої форми з прозорими стінками. Всередині нього було зображення дівчини в профіль, обличчя якої можна було видозмінювати потрясши кулон. Профіль обличчя видозмінювався, виражаючи весь спектр жіночого настрою від лихого до усміхненого. Виглядали гримаси кожного разу по різному і робили зображення дуже кумедним.

— Це хто? — реготала Софі, спостерігаю за тим, як нитка з профілем дівчини щоразу набувала нової форми, роблячи обличчя останньої то злою, то щасливою. 

— Це ти, Софі.

— Я? – ще більше розсміялася дівчина, ховаючи обличчя у грудях Алена. 

— Угу…ти й твій перемінний настрій. Зараз ти виглядаєш приблизно ось так, — хитнув кулончик Ален і профіль дівчини набував кумедної посмішки від вуха до вуха. 

— Алене, це просто мега крутий кулон! Я в захваті! 

— То кулончик з чилі перцем від колишнього ти більше не носитимеш? — і собі сміявся з реакції дружини Ален. 

— Ні, Алене, обіцяю! — щиро відповіла Софі. Подумки вона відзначила, що це був найкращий прояв мови подарунків від Алена. Оригінальний, в якому зберігалася особистість її чоловіка, з цими його підколюванням, але водночас з неймовірною любов'ю до неї. 

— Що ж... тепер залишилося лише провести якісно час удвох, – взяв Ален Софі за руку і повів у кімнату, яку вони залишили для дитячої. 

Зайшовши всередину Софі на мить завмерла. По стінах “пливли” чорні кити, скати, акули обплутані дрібними світлодіодними гірляндами. Софі пам'ятала як захватом дивилася на цей декор десь два тижні тому, в той день коли дізналася, що вагітна. Вона мріяла саме так облаштувати дитячу кімнату для їхньої майбутньої дитини, про яку ще ніхто окрім неї не знав.