Розділ 3. Послання з двадцять чотири роки тому

Розділ 3. Послання з двадцять чотири роки тому

Я не люблю людей, які починають знайомство зі слів:

«Я чекав на тебе двадцять чотири роки».

Особливо якщо я бачила цю людину вперше.

Особливо якщо я перебуваю в минулому.

І особливо якщо за кілька хвилин до цього мій найкращий план на найближчі години полягав у тому, щоб не померти.

Вершник сидів на чорному коні й дивився на мене так спокійно, ніби ми домовлялися зустрітися тут минулого тижня.

Я обережно відступила на крок.

— Хто ви?

Він не відповів.

Замість цього подивився на мою руку.

Туди, де під шкірою ледве помітно світилася срібна лінія.

— Отже, це правда.

— Що саме?

— Вона справді повернулася.

У мене по спині пробіг холод.

— Хто?

Вершник нарешті спустився з коня.

Він був приблизно мого віку або трохи старший. Темне волосся, сірі очі, чорний плащ без жодного герба. На поясі висів короткий меч.

Але найбільше мене насторожувало інше.

Він не виглядав здивованим.

Ніби поява дівчини з майбутнього посеред дороги була цілком нормальною подією.

— Мене звати Моріан.

Я завмерла.

Отже, це він.

Той самий Моріан, про якого говорив Рейвен.

Людина, яка знала про Четверті Ворота.

Людина, яку ми вважали зниклою.

Я машинально відступила ще на крок.

Моріан усміхнувся.

— Рейвен попередив тебе про мене?

Я нічого не відповіла.

— Отже, попередив.

— Звідки ви знаєте Рейвена?

— З минулого.

Я ледь не розсміялася.

— Дуже змістовна відповідь.

— У тебе є його характер.

— Це комплімент?

— Поки що не вирішив.

Я схрестила руки на грудях.

— Добре. Тоді поясніть мені щось інше. Звідки ви знали моє ім'я?

Моріан подивився на мене довше.

— Бо Еліара сказала, що ти прийдеш.

Я перестала дихати.

— Еліара?

— Так.

— Ви її знаєте?

— Знаю.

Він зробив паузу.

— Але не так, як думаєш.

Моріан повів мене дорогою до міста.

Я не хотіла йти.

Точніше, дуже хотіла.

Але не з ним.

На жаль, у мене була невелика проблема.

Я не знала, де знаходжуся.

Не знала, як повернутися до Воріт.

Не знала, скільки часу минуло після мого переходу.

І, найголовніше, не знала, чи працюватиме моя магія тут так само.

Тому довелося йти.

Місто наближалося.

Я дивилася на Аверіон і не могла позбутися дивного відчуття.

Це було моє місто.

І водночас — зовсім не моє.

Вежі були нижчими.

Палац здавався темнішим.

На вулицях було більше карет і менше магічних ліхтарів.

Навіть одяг людей був іншим.

Але запахи залишилися.

Хліб.

Дим.

Квіти.

Камінь після ранкового дощу.

І раптом я побачила площу.

На ній стояв фонтан.

Той самий, біля якого ми з Адріаном колись сперечалися через те, хто з нас має жахливіше почуття гумору.

Тільки зараз він був новим.

Навколо нього росли молоді дерева.

Я зупинилася.

— Що?

Моріан озирнувся.

— Нічого.

Я дивилася на фонтан.

Двадцять чотири роки.

Усього двадцять чотири.

Але відчуття було таке, ніби я потрапила в інший світ.

Можливо, саме тому минуле було небезпечним.

Ти впізнаєш усе.

Але нічого не належить тобі.

Моріан привів мене до невеликої будівлі неподалік від палацу.

Ззовні вона нагадувала звичайний будинок.

Всередині — зовсім ні.

На стінах висіли карти.

Книги лежали всюди.

На підлозі стояли коробки зі старими артефактами.

І майже всюди був пил.

— Ти тут живеш? — запитала я.

— Іноді.

— А де живеш решту часу?

— Там, де мене не шукають.

— Дуже зручно.

— Рекомендую.

Я сіла за стіл.

Моріан поставив переді мною чашку.

Я подивилася на неї.

— Це безпечно?

Він підняв брову.

— Ти справді думаєш, що я отрую тебе після того, як чекав двадцять чотири роки?

— Коли ви так формулюєте…

Він засміявся.

— Ні. Не отруєно.

Я зробила маленький ковток.

Чай.

Звичайний.

Це чомусь було навіть страшніше.

— Тепер говоріть.

Моріан сів навпроти.

— Еліара знала, що ти прийдеш.

— Коли?

— Задовго до твого народження.

Я нахмурилася.

— Як?

— Вона бачила тебе.

— У майбутньому?

— У видінні.

Я мовчала.

— Вона побачила дівчину, яка стоятиме перед Четвертими Воротами.

Моріан поклав на стіл невеликий срібний медальйон.

На ньому був знайомий символ.

Чорне коло.

Срібна лінія.

Чотири точки.

Я не торкалася його.

— Це належало Еліарі?

— Так.

— Чому ви показуєте це мені?

— Бо вона попросила.

Моє серце завмерло.

— Що саме?

Моріан дістав з кишені складений аркуш.

Папір був старим.

Дуже старим.

Але печатка залишалася цілою.

На ній був символ Місяця.

— Вона залишила його для тебе.

Я взяла лист.

Руки тремтіли.

Не від страху.

Від усвідомлення.

Еліара написала його двадцять чотири роки тому.

Для мене.

Я зламала печатку.

Перший рядок змусив мене забути, як дихати.

«Якщо ти читаєш це, значить, Ворота вже відкрилися».

Я продовжила.

«Ліано, якщо ти дійшла сюди, не намагайся врятувати мене».

Я завмерла.

— Чому?

Моріан мовчав.

Я читала далі.

«Ти захочеш змінити те, що станеться. Захочеш урятувати тих, кого любиш. Захочеш зупинити події, які привели тебе сюди. Не роби цього».

Я стиснула лист.

«Ти думаєш, що минуле створило твоє майбутнє. Але одного дня зрозумієш: твоє майбутнє вже стало частиною минулого».

Я перечитала останній рядок.

І тільки тоді помітила підпис.

Еліара Вейр.