Розділ 2. Ворота Повернення

Розділ 2. Ворота Повернення

Після того, як на стіні зник останній срібний напис, ніхто не заговорив.

Навіть Нахаба.

А це вже було серйозно.

Я продовжувала дивитися на місце, де кілька секунд тому стояли слова:

«Ми чекаємо на тебе, Хранителько».

Камінь знову став звичайним.

Холодним.

Сірим.

Ніби нічого не відбулося.

Але я знала краще.

Магія не залишає таких слідів просто так.

— Рейвене, — нарешті сказала я. — Розкажи все.

Він повільно повернувся до мене.

— Я вже розповідав тобі про Четверті Ворота.

— Ні.

Я похитала головою.

— Ти розповів, що вони ведуть у минуле. Це не те саме, що розповісти все.

Рейвен мовчав.

Кай теж.

Я перевела погляд з одного на іншого.

— Чудово. Значить, у мене знову є таємниці, про які всі знають, крім мене.

— Не всі, — тихо сказав Адріан.

— Це мало мене заспокоїти?

— Ні.

— Добре.

Нахаба підняв лапку.

— Я теж нічого не знаю.

Я подивилася на нього.

— Ти взагалі рідко щось знаєш.

— Зате впевнено говорю.

— Це правда.

Але жарт не змінив напруги в залі.

Рейвен підійшов до кам'яної стіни й провів долонею над срібною тріщиною.

— Те, що ми називаємо Четвертими Воротами, насправді має іншу назву.

Я насторожилася.

— Яку?

— Ворота Повернення.

Слова відлунням розійшлися підземною залою.

— Повернення куди?

— У час.

Я схрестила руки.

— Це я вже зрозуміла.

— Ні, Ліано. Ти зрозуміла лише половину.

Він подивився мені в очі.

— Вони не просто дозволяють повернутися в минуле.

Пауза.

— Вони дозволяють минулому повернутися до тебе.

Я відчула холод уздовж спини.

— Поясни.

Рейвен повільно підійшов до старого кам'яного столу, що стояв біля стіни. На ньому лежала товста книга в чорній шкіряній обкладинці.

Він відкрив її.

Сторінки були пожовклими від часу.

Деякі рядки стерлися.

Інші були написані мовою, якої я не знала.

Але коли Рейвен провів пальцями над текстом, літери засвітилися сріблом.

— Час — не дорога, — сказав він. — Він більше схожий на ріку.

— І Четверті Ворота?

— Міст.

Я нахилилася над книгою.

— Тобто я можу пройти в минуле?

— Можеш.

— І повернутися?

Рейвен не відповів.

Я випросталася.

— Це було дуже переконливе мовчання.

— Повернення можливе.

— Але?

— Але час не любить, коли ним користуються.

— Час має характер?

Нахаба підняв голову.

— У Ліани теж характер.

Кай ледь усміхнувся.

Я показала Нахабі кулак.

— Я тебе почула.

Рейвен продовжив:

— Людина, яка проходить через Ворота, може побачити минуле. Може говорити з тими, хто жив тоді. Може навіть торкатися предметів.

— А змінювати події?

Тиша.

Я вже знала відповідь.

— Так.

Рейвен кивнув.

— Саме тому Ворота були заборонені.

Ми перейшли до іншої частини зали.

Там стояв великий круглий стіл.

На ньому Рейвен розгорнув стару карту Аверіону.

Але це була не карта сучасного королівства.

На ній не було нових міст.

Не було сучасних кордонів.

Не було навіть палацу в тому вигляді, до якого я звикла.

— Це карта двадцятичотирирічної давнини, — сказав Рейвен.

Я нахилилася ближче.

І одразу побачила знайомі назви.

— Отже, Ворота можуть перенести мене саме на двадцять чотири роки назад?

— Не обов'язково.

— Тоді куди?

— Туди, куди вони вирішать.

Я повільно підняла голову.

— Ворота вирішують?

— Частково.

— Це мені зовсім не подобається.

— Мені теж.

Кай стояв навпроти.

Він дивився на карту, але я бачила, що його думки були зовсім не про неї.

— Якщо Ліана піде, — сказав він, — вона може не повернутися в той самий момент.

Рейвен кивнув.

— Так.

— Наскільки може відрізнятися час?

— Для неї?

— Так.

— Один день.

Він зробив паузу.

— Або сто років.

Я застигла.

— Сто років?!

Нахаба тихо пискнув.

— Я передумав.

Я повернулася до нього.

— Що саме?

— Нічого. Просто вирішив, що мені подобається моє теперішнє життя.

Кай не зводив очей із батька.

— Ти знав про це весь цей час?

— Так.

— І не сказав?

— Не мав права.

Кай стиснув щелепу.

— Ти завжди так говориш.

Рейвен спокійно витримав його погляд.

— Бо деякі знання можуть зруйнувати людину швидше, ніж меч.

— А незнання?

— Іноді ще швидше.

Між ними повисла тиша.

Я подивилася на Кая.

Він був злий.

Не на мене.

На батька.

На минуле.

Можливо, навіть на себе.

Я знала цей вираз.

Він з'являвся на його обличчі щоразу, коли минуле нагадувало про себе.

Я обережно торкнулася його руки.

Кай глянув на мене.

— Я тут, — сказала я.

Він нічого не відповів.

Але його пальці трохи розслабилися.

Через годину ми вже сиділи у старій бібліотеці.

Я не пам'ятала, коли востаннє бачила стільки книг одночасно.

Стіни зникали під полицями.

Драбини стояли вздовж стелажів.

На столах лежали сувої, карти, щоденники та старі магічні артефакти.

Адріан читав один із записів.

Кай сидів поруч зі мною.

Рейвен стояв біля вікна.

Нахаба лежав на відкритій книзі й удавав, що читає.

— Ти перевернув сторінку догори ногами, — сказала я.

— Я читаю з іншого боку.

— Книгу?

— У мене особливий метод.

Я похитала головою.

— Звісно.

Адріан підняв голову.

— Я знайшов дещо.

Ми всі подивилися на нього.

Він поклав перед нами старий пергамент.

На ньому був намальований символ.

Чорне коло.

Срібна лінія.

А поруч — чотири маленькі точки.

— Це не символ Воріт, — сказав Адріан.