Розділ 1. Після Воріт

Розділ 1. Після Воріт

Кажуть, після великої битви настає тиша.

Це неправда.

Після великої битви настає ремонт.

Дуже багато ремонту.

Стіни палацу все ще носили сліди магічних ударів, кілька веж довелося відбудовувати майже з нуля, а у східному крилі вже третій тиждень сперечалися двоє майстрів, чия саме команда винна в тому, що двері тепер відкривалися не назовні, а просто в стіну.

Я не втручалася.

По-перше, це не моя справа.

По-друге, одного разу я вже спробувала допомогти.

Після цього двері почали відкриватися в стелю.

Тому тепер я офіційно була Хранителькою Воріт.

А не майстром з ремонту.

І це, як виявилося, було значно небезпечніше.

Я стояла на балконі палацу й дивилася на Аверіон.

Місто повільно прокидалося.

Над дахами здіймався ранковий туман, сонце торкалося золотих шпилів, а вузькими вуличками вже поспішали люди. На площі біля палацу відкривалися торгові лавки. Десь унизу хтось голосно сварився через ціну на яблука.

Звичайне життя.

Нормальне.

Майже.

Я сперлася ліктями на кам'яні перила.

— Ти знову втекла від сніданку.

Я навіть не обернулася.

— Я не втекла.

— А де тоді твоя тарілка?

— На столі.

— А де ти?

— На балконі.

— Отже, втекла.

Я посміхнулася.

Кай підійшов ближче й став поруч.

За останній місяць я вже звикла бачити його без обладунків.

Майже.

Іноді він усе ще виходив на тренування так, ніби через п'ять хвилин почнеться війна між усіма трьома світами.

Але сьогодні на ньому був темний камзол, а меч залишався при поясі.

Я глянула на нього.

— Ти теж не снідаєш.

— Я снідав.

— Коли?

— Пів години тому.

— І?

— Ти не була там.

Я повернулася до міста.

— Отже, ти прийшов мене сварити?

— Ні.

— А навіщо?

Він кілька секунд мовчав.

— Перевірити, чи ти справді перестала наражати себе на небезпеку.

Я засміялася.

— Минуло лише тридцять секунд від початку розмови, а ти вже повернувся до старих звичок.

— Я серйозно.

— А я ні?

Він подивився на мене.

Я зустріла його погляд.

Колись між нами постійно стояла напруга.

Невисловлені слова.

Страх.

Таємниці.

Питання, на які ніхто не знав відповідей.

Тепер усе було інакше.

Не простіше.

Але чесніше.

Я знала, хто такий Кай.

Знала, чого він боїться.

Знала, чому іноді прокидається серед ночі після кошмарів і мовчки виходить на тренувальний майданчик.

Знала, що за його сарказмом ховається людина, яка звикла захищати всіх навколо й майже ніколи не дозволяла комусь захищати себе.

І, напевно, найгірше для нього було те, що я це бачила.

— Я більше не та дівчина, яку треба постійно витягувати з підземель, — сказала я.

Кай ледь усміхнувся.

— Ти досі та дівчина, яка сама заходить у підземелля.

— Це деталі.

— Дуже важливі деталі.

Я хотіла відповісти, але внизу почувся знайомий крик.

— ЛІАНО!

Я заплющила очі.

— Ні.

Кай підняв брову.

— Що?

— Якщо я не повернуся, скажи всім, що я була хорошою Хранителькою.

З-за дверей на балкон вилетіла маленька пухнаста істота.

Нахаба.

Він тримав у лапках щось схоже на булочку.

— Я знайшов!

— Що саме?

— Сніданок!

— Це моя булочка.

— Тепер вона моя.

— Нахабо!

Він блискавично сховався за Кая.

— Захисти мене.

Кай подивився на нього.

Потім на мене.

— Ні.

— Зрадник!

Нахаба кинув булочку на стіл і забіг за вазу.

Я не втрималася й засміялася.

Саме в такі моменти я згадувала, що життя все-таки може бути нормальним.

Нехай навіть моя нормальність включала магічного злодюжку, колишнього капітана королівської варти й три світи, які мало не знищили один одного.

Я вже хотіла забрати булочку, коли внизу пролунав звук дзвона.

Один удар.

Потім другий.

Я завмерла.

Кай теж.

Це був не звичайний дзвін.

У палаці було кілька систем оповіщення.

Звичайні дзвони використовували для церемоній.

Срібні — коли була небезпека.

А цей…

Я не знала його.

Але моя магія знала.

Срібне світло ледь помітно спалахнуло під шкірою на моїй руці.

Кай одразу помітив.

— Ти це відчула?

Я кивнула.

— Так.

Третій удар.

Палац ніби завмер.

Навіть Нахаба перестав жувати.

— Мені це не подобається, — прошепотів він.

Я подивилася на нього.

— Ти щойно сказав щось розумне?

— Не звикай.

Двері балкона відчинилися.

На порозі стояв Адріан.

Без корони.

Як завжди.

Але цього разу його обличчя було зовсім не таким спокійним, як зазвичай.

— Ліано.

Я одразу зрозуміла.

Щось сталося.

— Що?

Адріан перевів погляд на Кая.

— Рейвен уже внизу.

Я насупилася.

— Твій батько?

Кай випростався.

Після повернення з минулого життя його батька в Аверіоні ще довго не могли повірити, що він справді живий.

Рейвен майже двадцять чотири роки охороняв таємницю Четвертих Воріт.

Він знав більше за всіх.

І саме тому його поява рідко означала щось хороше.

— Він сказав, що Ворота прокинулися, — відповів Адріан.

Я відчула холод.

Не від ранкового повітря.

Від слів.

— Але вони закриті.

— Три — так.

Я подивилася на нього.

— А четверті?

Адріан не відповів.

Цього було достатньо.

Ми спустилися до нижнього рівня палацу без зайвих слів.

Цього разу я не жартувала.

Навіть Нахаба мовчав.

Майже.

— Якщо ми всі загинемо, я хочу, щоб ви знали…

— Нахабо.

— Що?

— Мовчи.

— Добре.

Через три секунди:

— Але я все одно хочу сказати…

— Нахабо!

— Мовчу.

Коридор, який вів до підземних залів, виглядав зовсім інакше, ніж раніше.