Ще трохи буденності

Минуло кілька місяців.

На диво, нічого особливого не траплялось. Після втихомирення буйних дикунів та повернення Рондо Кістлявого туди, де йому було й місце – у пастку душ – настало відносне затишшя.

Ленмаріель днями просиджував то в лабораторії, то у вольєрі. Спочатку – намагався допитати привид Рондо на тему деяких цікавих йому нюансів духовної магії. Та чорнокнижник на контакт йшов неохоче, відповідав ухильно, періодично – намагався знущатись зі співрозмовника та направду по-чорному стібатись.

Тож в певний момент ельф махнув рукою та переключився на більш перспективний об’єкт для дослідження. А саме – принесеного з засніженого світу елементаля.

До вольєру прибудували окрему кімнату. На підлозі було накреслене ритуальне коло, що включало рунні фрази зі стихій Вогню та Землі – якраз протилежні тим, до яких належав сніговий елементаль. Про всяк випадок Лен залучив до роботи Горіна – дворф, суто для порядку, побурчав, та все ж допоміг.

У це коло ельф і помістив Холодка, зрештою випустивши його з просторової кишені. І – взявся до роботи.

Вивчення елема було цікавим саме по собі. Це був майже унікальний випадок – істота, що існувала на стику одразу двох стихій. Плану Снігу не існувало, на відміну від того ж плану Криги, тому такі сутності траплялись дуже рідко і переважно були створені штучно.

І з вивченням якраз проблем не виникало. А от знайти зі шматочком стихії спільну мову і, в ідеалі, приручити його… з цим було куди складніше.

Горін засів у майстерні і тренувався конструювати згладжуючі рунні фрази. І так, і сяк. Експерименти зі старшими рунами зайшли в тупик, і дворф намагався зрозуміти, чому конструкція щоразу руйнується (і вибухає) та як цього не допустити. Виходило поки що кепсько – судячи з кількості поверхів у міцних виразах, що періодично долинали з кімнати.

Нічкине потомство підросло й активно бігало кліткою у вольєрі, пробуючі на міцність магічні бар’єри та ґрати. Останні – просто зубами. І в них, на диво, навіть щось трохи виходило.

Звичайним чорним чароящіркам – як Нічка та більшість її родичів з Дикого  Світу – гризти метал було не під силу. Однак нові ящірки, що вилупились з висиджених серед адамантової руди яєць, відрізнялись від матері – і не лише окрасом.

Довелось додатково зачарувати решітку на міцність. Лен було ненав’язливо спитав Горіна, чи не можна зробити ґрати з адаманту – і, звичайно ж, був посланий у пішу еротичну прогулянку.

Лорі періодично ходила у джунглі – полювати на місцеву фауну та збирати рослини. Іноді – брала з собою Марію, щоб та аж надто не засиджувалась удома.

* * *

У джунглях, як завжди, кипіло життя. Буяла, виграючи усіма кольорами спектру, рослинність, у траві та підліску щось ворушилось, звідусіль чулись крики, гарчання, скрекотіння, цвірінькання… Десь навіть, можливо, хтось когось їв.

Лорі та Марія неспішно просувались між дерев, постійно пильнуючи та оглядаючись довкола. Власне, остерігатись причин не було – хижаків в околицях мандрівного будинку давно не водилось. На відміну від їхніх “побратимів” з Дикого Світу, з інстинктом самозбереження в тутешніх м’ясоїдних усе було гаразд, і вони швидко втямили, що від ареалу проживання небезпечних двоногих краще триматись подалі.

Знайшовши прохід у густому чагарнику, вийшли на широку галявину – над нею навіть крони дерев не повністю змикались, частково пропускаючи сонячне світло. Простір між деревами навколо був густо заплетений кущами та ліанами, а поміж ними…

– О! Щось цікавеньке, – фіолетові очі Лоріанхейн азартно заблищали. – Такого я тут іще не зустрічала.

Квітка була великою. Навіть не так – величезною. Розміром з голову людини або іншої співрозмірної істоти. Посеред лапатого зіркоподібного листя на потужному, спірально закрученому стеблі коливався тяжкий бутон. Поміж загнутих доверху пелюсток, що переливались різними відтінками червоного, жовтого та помаранчевого, стирчали колом тоненькі вусики.

– Нівроку квіточка, – оцінила Марія, діловито беручись за травницький ніж. – Візьмемо на пробу?

– Давай, – погодилась ельфійка, – тільки акуратно. У цих джунглях ніколи не знаєш, чого слід… ОБЕРЕЖНО!

Стебло раптом розпрямилось, подібно пружині – і квітка ринула вперед, розкриваючи бутон. Вусики виявились надзвичайно тонкими й гострими зубами, за якими виднілась подоба пащі.

– А щоб ти зів’яло! – встигнувши в останню мить відскочити назад, дівчинка схопилась за ніж. Вже не травницький, а бойовий.

– Кумедна рослинка, – прокоментувала Лорі, знерухомлюючи квітку телекінетичним захватом. – Зрізай бутон, поки я тримаю. Тільки обережно.

Втративши свою основну частину, хижа рослина перестала проявляти ознаки автивності, і ельфійка спокійно зібрала кілька листків та шматок стебла.

– От і все, – сховала здобич у мішечок. – Вдома перевірю, на що воно годиться… В разі чого – відділю насіння.

– Тільки не кажи, що ти збираєшся це страшидло в оранжереї висаджувати, – невдоволено промовила Марія.

– Якщо воно корисне – обов’язково висаджу. Тільки під нього треба окремий дендрарій… Але то не проблема – Лен зробить.

– Звичааайно! – глузливо протягнула мала. – Звісно ж, він зробить це для тебе… мм… якщо ти його чемно й гарненько попросиш.

– Сонечко, я ж тебе просила! – докірливо глянула на неї темна. – Годі кепкувати з наших стосунків. Воно ще спочатку, може, й смішно було, а тепер…

– А я просила не “сонечкати” й не сюсюкатись зі мною. Я ж вже майже доросла!

– Гаразд, майже доросла, – примирливо всміхнулась Лорі. – Ходімо, може ще щось цікаве знайдемо.

* * *

Ленмаріель сидів за столом, замученим поглядом дивлячись на листи з викладками та розрахунками. Деякі з формул рясніли виправленнями та закресленнями, на полях подекуди були помітки – здебільшого нецензурні, мовою південних орків з його рідного світу.