Полтергейст

– Треба щось робити, – похмуро мовила Лорі.
– Треба, – не менш похмуро відповів Лен.

Горін лише фиркнув. Бліда, як крейда, Марія не сказала нічого.

* * *

Передчуття не обдурило Ленмаріеля. Як виявилось, душа Рондо Кістлявого не лише зберігала свідомість після переносу до іншого вмістилища – вона ще й мала змогу скільки завгодно лишатись у світі живих, не йдучи на переродження. Звісно ж, вирвавшись з артефакту і отримавши свободу, чорнокнижник одразу узявся мститися своїм мучителям.

Спочатку пробував вселитися у когось. Але зайняти тіло мага – задача не з легких, тут навіть Марія була йому не по зубах. Стійкий до магї дворф і взагалі плювати на то все хотів.

З котом або кажаном теж номер не проходив – через відмінності в аурах вселитися в тіло нерозумної істоти неможливо… Принаймні, без дуже складного й довгого ритуалу.

Тоді новоспечений привид пішов іншим шляхом.

Лорі, працюючи над одним особливо складним рецептом, раптово взяла та й кинула до казана не той інгредієнт. Вогонь вдалося загасити – але проблема, звісно ж, була не в цьому.

Лен, досліджуючи чергову іншосвітову рибину, замість використати аналітичне плетіння з якогось дива сунув руку у банку з “піддослідною”. Риба була хижою й напрочуд зубастою… Зцілення допомогло, але робота пішла коту під хвіст – ельф увесь день намагався зрозуміти, чому він так зробив.

Марія, вчергове лагодячи свою акустичну систему, просто й невигадливо тицьнула паяльником собі в ліктьовий згин. Було дуже боляче – втім, з болем та опіком вдалось упоратися за допомогою зілля. Але відповісти на питання “як ти примудрилась” вона так і не змогла.

Коли наступного дня Горін ледь не відхопив свобі щипцями пальці на лівій руці – четвірка забила на сполох.

Випивши приготований ельфійкою еліксир пам’яті, усі змогли до дрібниць пригадати свої відчуття у ті миті, коли робили щось не так. Виявилось, що в певний момент усі четверо чули легке та ненав’язливе, ледь помітне нашіптування.

Насправді Рондо комбінував шепіт з легким ментальним навіюванням. Саме по собі ні те, ні інше б не спрацювало, а от вкупі…

На цьому веселощі не скінчились – побачивши, що його дії приносять успіх, чорнокнижник продовжував знущатися. Помітити привида було можливо – але лише магічним сприйняттям і лише тоді, коли він перебував у полі зору. Рондо про це знав і майстерно уникав виявлення.

Тепер під час роботи доводилось вставляти у вуха затички – інакше справа могла скінчитись каліцтвом, а то і чимось гіршим.

Наче цього було мало, чорнокнижник став діймати своїх жертв ще й уночі. Всім чотирьом почали снитись кошмари – навіть дворфу, якого це нівроку бісило. Особливо діставалось дівчатам – то Лорі, то Марія періодично прокидались перед ночі з криками та в холодному поті.

Сонне зілля допомагало – але його не можна було приймати постійно, а варто було зробити перерву – і моторошні сни повертались.

* * *

– Я так більше не можу, – глухо промовила Лорі, втупившись скляним поглядом у поверхню стола. – Ми маємо спіймати цю тварюку, інакше нам життя не буде.
– Я працюю над цим, Вогнику, – заспокійливо відповів ельф. – Магія душ може допомогти, тільки треба підібрати потрібне заклинання…
– Ахахахаха! – пролунав зловісний голос десь під стелею. – Вам нікуди не подітись від мене, смертні! Я вип’ю ваші душі…

Лорі, не гаючи ні секунди, вдарила світлим екзорцизмом, цілячись на голос – але там вже нікого не було.

– Промазала, дурепа! – голос лунав вже з іншого місця. – Твої чари не допоможуть!
– Я йому пику натовчу, – голосом ката, що зачитує жертві смертний вирок, процідив Горін. – Ще не знаю як – але, клянусь Великим Майстром, натовчу!
– В пику можеш дати собі, здоровидло, – голос пролунав з-під столу. Дворф на рефлексах двинув туди ногою – і мало не перекинув стіл, а заодно боляче вдари Ленмаріеля в щиколотку.
– Ссс… – скривився від болю ельф. – Мене це все заграло, – він рішуче підвівся з-за столу. – Мозок! Від’єднати систему стеження і артефакти будинку, лишити тільки захист. Задіяти всі ресурси для відстеження енергетичної активності у приміщенні. Про будь-які аномалії повідомляти мені – не голосом, а візуально, на артефакт зв’язку. Я в лабораторію – попрацюю над схемою одного цікавого плетіння. Певен, нашому другу сподобається.
– Тобі не спіймати мене, жалюгідний нездара! – реготнули з кутка.
– Хто сказав, що я тебе ловитиму? – відповів ельф. – Я тебе просто приб’ю, як настирливу комаху. Все, я пішов.

* * *

Віконниці були повністю відкриті, і промені сонця, що стояло в зеніті, золотистим світлом заливали кімнату.

Був полудень.

Солодко позіхаючи, Лорі увійшла до вітальні. Вона проспала увесь вечір, всю ніч – і майже половину дня, прокинувшись лише ближче до обіду.

Міцним, безпробудним сном. Без сновидінь.

Ленмаріель стояв коло столику з Середнім Мозком, крутячи то так, то сяк ілюзію з даними і час від часу щось натискаючи на ній.

– Привіт, Вогнику, – всміхнувся він. – Виглядаєш набагато краще.
– І почуваюсь теж, – ельфійка присіла за стіл. – Як в тебе успіхи?
– Та поки ніяк, – скривився Лен. – Я знайшов спосіб його відстежити – але цей примарний скотиняка наче в воду канув. Мабуть, не став чекати, поки ми його знайдемо, і втік з будинку.
– Кепсько, – спохмурніла темна. – Він може повернутися.
– Не повернеться, – запевнив ельф. – Я наклав на будинок закляття ефірного щита – тепер йому сюди зась.
– Ну добре… А як нам назовні тепер виходити? Не вставляти ж затички у вуха щоразу – так ми не зможемо спілкуватись між собою.

Ленмаріель зітхнув.

– Я спробую зробити артефакти ментального захисту. Слабенькі – бо я у менталістиці профан, ти ж знаєш. Але його навіювання теж не те щоб сильне – інакше наслідки могли бути дійсно жахливими.
– Сподіваюсь, його хтось рано чи пізно приб’є, – мстиво промовила Марія, заходячи до кімнати. – Мають же й у цьому світі бути якісь інквізитори, чи щось таке…
– Давай не будемо про інквізиторів, мала, – всміхнулась Лорі. – Без них проблем вистачає.
– Гаразд. Але тепер я точно замислилась над тим, щоб вивчити пару світлих заклять…