Частина 2 – Вир світів. Акваріум та проблеми комунікації

Артефакт у руках Марії завібрував та засяяв м’яким зеленим світлом. Він мав вигляд металевої коробочки з вигравіюваними на поверхні рунами керівного плетінням та вставленими збоку різнокольоровими кристалами. Під скляною кришкою пульсував шматочок живої плоті, прикріплений до основи з’єднувачами-присосками.

Закріплені під стелею артефакти наповнювали тунель довкола таким же зеленим світлом. З-за рогу долинало ритмічне тюкання кайла – це Горін видобував руду.

Знудившись сидіти у будинку і нічим серйозним не займатись, дівчинка вирішила скласти дворфу компанію у його черговому поході в гори – допомогти складати здобич у плетений короб, а заодно й просто пошаритись печерами та пошукати щось цікаве. Нічого небезпечного у відокремленому закутку підземелля не було – павуків давно знищили, а решта тутешніх мешканців агресії не проявляли.

Ну а заодно – вирішили перевірити нові артефакти зв’язку.

* * *

Минуло кілька місяців.

Після декількох невдалих спроб (і, відповідно, кількох душ, які довелось відпустити на переродження) Ленмаріелю вдалось створити потрібні артефакти. Подібно до Середнього Мозку, вони були живими й мислячими, але набагато примітивнішими й виконували одну задачу – передача голосу та зображення. Для зручності до кожного прикріпили чотири кристали, що відповідали за зв’язок з рештою четвірки або домівкою: зелений – Лен, фіолетовий – Лорі, червоний – Горін, синій – Марія… Білий, відповідно, Мозок.

Артефактів ельф наробив з запасом – для для кожного з четвірки, крім основного пристрою, був резервний, який лежав на складі.

Все працювало як годиться… Окрім одного випадку.

Зазвичай вселення у живий артефакт є для безсмертної душі чимось на кшталт переродження – той же Середній Мозок, рівно як до нього Великий, не пам’ятав, ким він був у минулому житті. Та цього разу трапився виняток – і це була душа темного мага, що називав себе Рондо Кістлявим.

За життя чорнокнижник провів зі своєю душею якісь маніпуляції, залишивши якорі, що дозволили йому усвідомлювати себе навіть після смерті. Тож черговий живий артефакт, замість коритись власнику, раптом почав крити всіх матом (не таким відбірним, як у виконанні Горіна, та тим не менше) і погрожувати страшною та невідворотною помстою. Лен подумав – та й лишив душу буйного чаклуна а артефакті (попередньо відключивши зв’язкові контури), аби вирішити його долю пізніше.

Одночасно ельфи реалізували ще один давній задум – те, що Марія називала “індивідуальною аптечкою”, а Лен та Лорі більш звичним їм поняттям – “особистий цілительський набір”.

Шкіряна сумочка з системою кріплень містила, по-перше, артефакт з петінням малого зцілення. Середнє або велике потребували великих джерел енергії, і зробити такий пристрій компактним ніяк би не вийшло. Крім того, там були звичайні перев’язочні матеріали та зілля – зцілююче, протиотрута, стимулятор та ще дещо з необхідного. Цього разу вони були не у флаконах, як зазвичай, а у шприцах.

Щоправда, шприцами вміли користуватись лише Марія (для якої це був звичний предмет з її світу) та Лен, який за допомогою її пояснень ті самі шприци навчився робити. Іншим – довелося вчитись, що супроводжувалось єхидними коментарями Горіна.

– В дупу треба колоти, – з максимально серйозним виразом обличчя заявляв він. – Інакше ніц не вийде!

Лен запропонував йому перевірити це на собі, після чого дворф заціпився. Правда, ненадовго.

* * *

У повітрі виникла об’ємна ілюзія, що зображала Ленмаріеля та стіл, за яким він сидів. А на столі лежала металева штукенція – з рунним орнаментом та вставленими через рівні проміжки срібними воронками.

– Маріє? – запитав ельф. – Як чуєш і бачиш мене?
– Добре чую і ще краще бачу, – відповіла мала. – А що це ти там таке робиш?
– Налаштовую склодувний пристрій. Для створення акваріуму треба добряче змінити керівне плетіння… Таких великих ємностей ми ще не робили.
– Чекай, – здивувалась Марія. – Акваріум? За яким милим нам акваріум? – її губи раптом розтягнулись у шкодливій посмішці. – Ти на старості років вирішив зайнятись розведенням рибок?

За рогом пролунав дзенькіт – це впало кайло. А потім звідти, тримаючись за боки й нестримно регочучи, вийшов Горін.

– Ахаха! Вухатий нарешті остаточно з’їхав з глузду… З чим я його й вітаю! Старечий маразм, він такий.
– Передай цьому бородатому самогонщику, – спокійно промовив ельф, – що дочекатись мого божевілля йому не світить – дворфи стільки не живуть. І я, до речі, не старий, а за ельфійськими мірками – саме у розквіті сил. Ну а з вашого боку, юна леді, вкрай нечемно зараз збиткуватись з мене!
– Добре, добре, – закивала головою Марія, – вибач. То навіщо тобі акваріум?
– Якби ти уважно слухала й не перебивала – то вже б дізналась. Коли ми з Лорі шукали нам усім нове житло – то натрапили у пошуках на один миленький підводний світ з надзвичайно різноманітною (і частково магічною) фауною. І я оце подумав – а чому б нам туди не навідатись? Дослідів над морськими істотами я ще не проводив, це відкриє мені чимало можливостей. І Вогнику теж – для її алхімії…
– Тааак, – уїдливо протягнула дівчинка. – Отож, ви знову кудись зібрались. І дай-но вгадаю – знов без мене!
– Лорі каже, що це небезпечно, – Лен знизав плечима. – І я, в принципі, з нею згоден.
– Каблук, – пирхнув Горін.
– В будь-якому разі, – продовжив ельф, пропустивши його репліку повз вуха, – хтось має лишатись вдома. Наглянути за будинком… Та й капітана Дурбецала лишати самого не можна.
– Радій, що я далеко, старший помічник Довбограй, – багатообіцяюче промовив дворф. – Але так буде не завжди!
– Я безмежно радий, друже, – посміхнувся химеролог. – Гаразд, маю ще справи – тож бувайте, – ілюзія згасла.
– Трясця, – сердито промовила Марія, ховаючи артефакт у сумку. – Мені вже майже шістнадцять, скільки можна цих дурних заборон! Горіне, тобі ще багато лишилось? Маю настрій трохи повправлятися з лютнею. Ну, кілька струн порвати, слух попсувати комусь…
– Краще б ти, – серйозно відповів дворф, – склала пісню про Священну Тумбочку. Заспіваєш її отим голозадим з джунглів – і матимеш їхню шану та повагу до скону віків!