Свята Тумбочка

Минуло три дні, як Лен та Лорі повернулися зі свого рейду на Західний Континент. Весь цей час вони ходили з похмурими обличчями і майже не розмовляли що одне з одним, що з іншими. Марія намагалась поговорити з ельфійкою, але та щоразу або відмовчувалась, або посилалась на якісь невідкладні справи. Горін, як завше, не парився: стрельнуло вухатим щось в голову – ну так то їхні проблеми.

* * *

Лорі сиділа на ліжко, гортаючи книгу. Погляд ельфійки був абсолютно байдужим – здавалось, що вміст сторінок її абсолютно не цікавить, і вона перегортає їх, аби хоч чимось  себе зайняти.

– Вогнику, – Лен присів поруч, поклавши руку їй на плече, – мені здається, що досить вже рефлексувати. Я вже сам шкодую, що вмовив тебе на цю затію!
– Я тебе не звинувачую, світлячку, – тихо відповіла темна, беручи його за руку. – Просто… Мені треба це перетравити, мабуть… Якось так.
– Зрештою, – додав ельф, – що зроблено, то зроблено, і ніц вже не повернеш. Та й ми зробили добру справу – бо інакше тим дітям загрожувала б жахлива смерть через жертвопринесення.
– Маєш рацію, – зітхнула Лорі. – Що зроблено, те зроблено. Все гаразд, Лене… – вона злегка всміхнулась. – Не переймайся.
– От і добре, – трохи повеселішав Ленмаріель. – Взагалі, мені здається, що нам час трохи розвіятись. Як щодо того, щоб таки навідатись в деякі зі світів, які ми відкрили під час пошуку?
– Я подумаю над цим, – відповіла ельфійка.
– От і добре. Тоді я пішов працювати над кресленнями…

Система зв’язку ожила, і кімнатою рознісся голос Мозку.

– Хазяїне! Виявлено скупчення тубільців у квадраті “тейваз”.
– Ну то й що, що виявлено? – здивовано спитав Лен. – Це ж чортзна де.
– Так, хазяїне – але я гадаю, що вам це може бути цікаво.
– Якийсь ти надто розумний став, – пробурчав ельф. – Ходімо, Вогнику, глянемо, що там таке.

* * *

Ельфи рушили до вітальні, де біля столику з Середнім Мозком вже стояли Горін та Марія – їх повідомлення про активність дикунів теж зацікавило.

– Мозок, зображення, – скомандував Ленмаріель, і у повітрі розгорнулась об’ємна ілюзія.

Всі завмерли.

– Ну й ну, – замислено промовила Лорі.

Марія кілька секунд нерозуміюче кліпала очима, вдивляючись в картинку – а потім, заховавши обличчя у долонях, притулилась до стіни й сповзла униз. Плечі малої трусились від сміху.

– Це… це… – ельф тицяв пальцем у картинку, не в силах добрати слів. Зрештою, взявши себе в руки й підібравши натурально відвислу щелепу, промовив: – Не можу повірити, що бісів дворф з його дурнуватими припущеннями виявився правим.

На галявині посеред джунглів зібралось зо два десятки дикунів. Один, вибиваючи ритм палицею по натягнутій на кістяній основі шкірі, вигукував всюдисуще “Тумба, тумба, тумба, тумба!”. Решта кружляли навколо у якомусь фантасмагоричному ритуальному танку або, припавши до землі, затято били поклони.

А посередині стояла вона.

Важка, масивна, різьблена й покрита лаком. Прикрашена з боків якимись невідомими рунами – очевидно, саме завдяки їм дерево досі збереглось. Трохи потерта, пошкрябана… Але, безсумнівно, впізнавана.

ТУМБОЧКА. Єдина, священна, сакральна.

Кімнатою раптом розлігся істеричний регіт. Це реготав Горін, по черзі тицяючи пальцем то в зображення на ілюзії, то в абсолютно ошелешеного ельфа.

– Бвахахахаха!!! Вухатий! Бачив би ти себе зараз!

_____________________
Кінець першої частини (але не книги).