Старші руни та мотоцикли

– Я пішов, – заявив Горін, закидаючи на плече мішок з інструментами.
– Ти куди? – здивувався Лен. – В тебе ж і так руди кілька мішків, здається.
– А хто тобі сказав, що я по неї зібрався? Старші руни, маленькі, татко вже йде!
– Ну дивись, – похитав головою ельф. – Аби знов чого не вийшло.
– Та не сци, вухатий, все буде пучком!
– Коли ти вже спілкуватись нормально навчишся… – зітхнув химеролог, та дворф його вже не чув: підхопивши мішок, він підтюпцем побіг до ритуального покою.

* * *

У цю печеру денне світло не проникало ніколи. Та все ж освітлення тут було: у другий свій візит вони закріпили на стінах люмінесцентні артефакти.

Кам’яна брила, що лежала посередині, слугувала основою. Цього разу Горін підготувався більш ніж грунтовно: рунна фраза, у колі якої мав перебувати старший символ, містила додаткові пом’якшувальні обороти і про всяк випадок була продубльована. Дворф тричі перевірив інструменти й фарбу, попередньо навіть докопався до Лорі з проханням зварити нову сполуку з деякими складниками, які мали згладити негативні ефекти.

Спеціально зачаровані молоток з зубилом методично вибивали на камені символ за символом. Фарба фіолетовою ниткою лягала на ідеально виведені канавки. У тьмяному зеленому світлі артефактів намальовані руни виглядали гранично таємниче й химерно.

Зрештою, нанісши й кілька разів перевіривши обидві контролюючі фрази, Горін нарешті приступив до основної частини – виведення старшої руни. Наносив її максимально обережно, дюйм за дюймом, на кожному кроці перевіряючи, чи раптом десь не схибив.

Нарешті, втерши піт з чола, випростався. Руни неспішно пульсували в єдиному ритмі. Минула секунда, ще одна… і ще…

– Я це зробив! – радісний голос дворфа луною закружляв печерою. – Я впорався! Справжній майстер завжди досягне мети! Тепер – точно не гепне!

* * *

Горін сидів у кріслі, раз у раз смикаючись від болю й сиплючи відмінними гірськими матюками. Лорі накладала йому пов’язки, обробляючи рани цілющим зіллям. Лен стояв неподалік, виставивши вперед долоню – з неї струменіло зелене сяйво зцілюючого закляття.

– Сильно гепнуло? – співчутливо запитала ельфійка, занурюючи помазок у флакон з зіллям.
– Сильно – не те слово, – пробурчав майстер. – Аж укріплюючі руни не витримали. Вхід до печери завалило, доведеться тепер розчищати… Але це дрібниці. Головне – я встиг відчути, як старша руна відгукується мені! Отже, я на вірному шляху! Наступного разу все точно вийде. Ай!
– Горіне, не сіпайся! – прикрикнула на нього темна. – Ти ж гордий і сильний дворф, маєш стійко зносити страждання. А щодо наступного разу – то такими темпами ти до нього не доживеш!
– Доживу, не переймайся. І взагалі, чого не можна одразу все магією-шмагією зцілити?
– Тому що, – повчально вимовив Ленмаріель, не припиняючи чаклувати, – що у твоєму випадку малого і навіть середнього зцілення буде мало. А вище – споживає ресурси організму у посиленому режимі, і ти зляжеш десь на добу, не менше. Крім того, на тебе магія діє приблизно вдесятеро гірше, ніж на нас… І взагалі, не ремствуй. Добре, що Лорі одразу відчула через “Багряні Узи”, що з тобою щось не так, і ми тебе звідти висмикнули.
– Ой, дякую, рятівники великодушні. Ай, [цензура] його через [цензура]!!!
– Горіне! – застережливо промовила Лоріанхейн. – Припини вже лихословити. Марія все це чує, а потім за тобою повторює. До речі… А де Марія?
– А я знаю? – Лен знизав плечима. – Мозок?
– Маленька хазяйка зранку вирушила до квадрату “одаль”, взявши з собою двоколісний транспортний засіб.
– Ясно, – коротко підсумував ельф.
– Що тобі “ясно”? – недобре зіщулилась Лорі. – Мозок, покажи її.

Над столиком зіткалась в повітрі ілюзія. На ній було видно савану, якою на всіх парах мчала, звісно ж, Марія на своєму “залізному коні”... А за нею – ще якісь істоти. Штук п’ять-шість.

– Гм… – придивився Лен. – Якщо мені не зраджують очі – а вони мені, звісно ж, не зраджують – то це щось типу шакала з крилами метелика. Це як стрекововк з Дикого Світу, тільки ще кумедніше…
– Значить так, кумедний ти мій, – рішуче вимовила ельфійка, завершуючи накладати останню пов’язку. – Зв’язуйся з нашою невтомною наїзницею ментально й повертай її додому. А тоді нас чекає довга й змістовна розмова…
– Вибач, Вогнику, – винувато розвів руками ельф, – не можу ментально. Занадто далеко…
– Ну тоді – просто відкрий портал на її шляху. Тільки так, щоб вона встигла пригальмувати.

* * *

Бай на повній швидкості мчав уперед. Марія, вчепившись в кермо, натхненно тисла на педаль газу. Серце від щастя мало не вистрибувало з грудей.

Замінивши старе джерело енергії на живий накопичувач і перебравши деякі вузли, їй вдалось неабияк додати двоколісній машині швидкості й маневреності. Був, звісно, мінус – якщо демон з Несвіту міг працювати майже вічно, то накопичувач потрібно було час від часу перезаряджати. Але то все – дрібниці.

Зграя невідомих хижих істот, звісно, трохи зіпсувала її план – але саме що трохи. Наздогнати байк вони все одно не могли. До того ж, дівчинка не була беззахисною.

Знов припасувати до керма арбалет вона не встигла – під час того вибуху в гаражі кріплення зламалось, а нове Горін ще не зробив. Та й стріляти з нього можна було б у будь-якому разі тільки вперед.

Тому, раз у раз обертаючись, пригощала тварюк розрядами з браслета. Невідомі собакоподібні від розрядів ухилялись – але це змушувало їх міняти траєкторію руху та трохи сповільнюватись.

Попереду замиготіло зелене сяйво, у якому поступово стала вгадуватись рамка порталу.

– Помітили-таки, – скрушно зітхнула мала, але все ж спрямувала байк до переходу. А що було робити? Не тікати ж тепер з дому.

* * *

В’їхавши крізь портал до ритуального покою, Марія загальмувала й заглушила двигун. Лен та Лорі були вже тут – склавши руки на грудях, вони дивились на неї багатообіцяючими поглядами.