Грім, блискавки, вечеря та вибухи

– Щит тримається, – промовив Ленмаріель, роздивляючись зображення. – Мозок збільшив його потужність. Але так накопичувачі рано чи пізно сядуть, а ці добродії, схоже, налаштовані рішуче…

– Так в чому проблема? – войовничо вигукнув дворф. – Виходимо, даємо їм тягла добрячого, та й по всьому! Вухатий, давай свій портал-шпортал. Якраз поки я обладунки не зняв.

– Чекай, – Лорі підняла руку, спиняючи його. – Я б не хотіла починати життя у новому світі з геноциду місцевих.

– Темна, годі гратись у миролюбство! Вони ж на нас напали.

– Так, але заподіяти нам серйозну шкоду вони не можуть… Адже не можуть, світлячку?

– Поки що так, – невпевнено відповів ельф. – Навіть якщо не буде щита, стіни їм не пробити… Правда, віконниці тоді не піднімемо – бо ще вікна чимось порозбивають. О, а це хто?

Тубільці розступились, пропускаючи вперед ще одного – цей був з голови до ніг обвішаний дивними прикрасами з кісток і пташиного пір’я.

– Схоже, шаман, – прокоментувала Лорі. І її припущення одразу ж підтвердилось наступними словами Мозку.

– Виявлено нову істоту. Аура приблизно відповідає учню шамана згідно з класифікацією в світі Головного Хазяїна. Фіксую збурення астралу…

– Так, мене це заграло, – ельф рішуче змахнув рукою, і у повітрі під передзвін лютні відкрилось зелене вікно порталу.

– Лен, стій, ти куди?! – здивовано запитала ельфійка, але той вже зник у переході.

За кілька секунд пролунало чотири чи п’ять ударів грому, а крізь щілини у зачинених віконницях пробились спалахи блискавок. Потому почулись злякані крики, які поступово віддалялись.

Ленмаріель повернувся за хвилину – просто увійшов через двері. Мабуть, ен став витрачати ману на ще один перехід.

– От і все, – він демонстративно обтрусив руки. – Вогнику, що ти так на мене дивишся? Не вбивав я їх. Подібні слабкорозвинені племена зазвичай бояться грому й блискавок чи не більше за будь-що. Тепер боятимуться приходити сюди – будуть думати, що боги покарають їх.

– Або попросять свою Священну Тумбочку дати сил, аби збороти злих духів, – вставив свої п’ять мідяків Горін.

– Цікаво, як вони нас взагалі знайшли? – замислилась Лорі.

– Дійсно, – дворф розплився у глузливій посмішці. – Як вони знайшли серед джунглів кам’яну халабуду, вона ж виглядає так, наче завжди тут була!

– Горіне, я рада, що твоє неперевершене… ну, принаймні, в твоїх очах неперевершене почуття гумору тебе досі не покидає. Ходімте вже їсти.

* * *

Їли мовчки.

– Ну що таке? – не витримав врешті Ленмаріель. – Я просто вирішив нашу маленьку проблему. Навіть не вбив нікого! І взагалі не зачепив.

– Так-то воно так… – зітхнула Лорі.

– А я на тебе, взагалі, ображена! – заявила Марія, намагаючись впоратись зі шматком смаженого м’яса. Дівчинка була в халаті – забруднений павучим слизом одяг довелось закинути в прання, ще й не на один цикл. – Сам пішов, мене не взяв з собою… Знову.

– І я теж ображений, – приєднався до неї Горін, правда, жодного виразу образи на його обличчі не спостерігалось. – І взагалі, вухатий, дурню ти впоров. Треба було їм тумбочку винести! Ось тут-то вони б узріли своє божество й попадали навколішки, а тебе  обдарували б титулом Головного Тумбожерця й виконували б усі твої накази.

– Я навіть не питатиму, звідки у твоїй голові береться така дуристика, бо це марно, – стримано посміхнувся ельф. – Але, суто в теорії, якщо й так – навіщо нам плем’я примітивних істот, які ні бельмеса не вміють?

– Ну то навчили б їх чогось, – знизав плечима дворф. – Ви ж з темною це любите. Он навіть з малої щось путнє зробили…

– Гей, це було образливо, містере Табурет-на-Ніжках!

– Віднині краще називай мене Тумбочкою, – поблажливо мовив Горін. – В світлі останніх подій це геть не образливо й навіть почесно. Все, я наївся! Піду відпочивати, бо завтра хочу піти у гори й добути трохи руди. Дякую за вечерю, було дуже смачно!

Він розслаблено відкинувся на спинку стільця й сито відригнув.

Марія сховала обличчя в долонях, намагаючись стримати сміх. Лен скупо всміхнувся. Лорі на кілька секунд заплющила очі.

– Горіне, – холодно промовила потому, – ще раз зробиш таке за столом… І наступна вечеря стане для тебе воістину незабутньою. Це я тобі як майстриня алхімії обіцяю!

– Ой, налякала, – відмахнувся дворф. – Все, я пішов.

– Я, мабуть, теж піду, – Марія відсунула від себе тарілку. – Завтра хочу встати зранку і попрацювати трохи з байком. Спробую приєднати той накопичувач, що дав мені Лен.

– Дивись тільки не підірви нічого, – попередив ельф.

– Світлячку! – докірливо мовила Лорі. – Ну от навіщо? Саме після таких слів обов’язково щось і трапляється… Гаразд, ходімо вже теж. Не забудь прибрати зі столу!

– Чого я? – здивувався Лен.

– Відмовляєшся допомогти мені у хатніх справах? – примружилась ельфійка.

– Та ні, ні кохана, що ти! Звичайно ж, допоможу.

* * *

Зранку ні в кого жодних термінових справ не було, тож ельфи вирішили поспати подовше. Але їх розбудив вибух, що долинув з гаража на першому поверсі.

Обоє скочили з ліжка, перезирнулись – і, не кажучи ні слова, вибігли з кімнати й кинулись донизу. Лорі – у нічній сорочці, Лен – на ходу накидуючи халат на голе тіло.

Приміщення було затягнуте димом. З дальнього кутка чулось злісне шипіння Нічки. Марія сиділа біля стіни – у закопченому одязі, обличчя у сажі.

– Трясця! – вона спробувала звестись на ноги – але, очевидно, добряче забилась, тож не змогла. – Трясця, трясця, ну чому! – обличчя дівчинки було вкрай згорьованим, вона ледь не плакала.

– Мала, ти як? – Лорі кинулась до неї. – Ти не постраждала? Світлячку, давай зцілення, швидко!