Домашні улюбленці та інша халепа

Побоювання Ленмаріеля справдились – ящірка таки втекла. Покинути будинок вона не могла, зате в його межах – могла пролізти куди завгодно, завдяки малому розміру, що дозволяв просочитись у будь-яку шпарину, та можливості проходити крізь магічні бар’єри.

Ловили малу чорну заразу усім миром. До пошуків підключився навіть Комочок, який весело гасав у шкіряних під ногами, літав під стелею й стрибав з кігтями на все, що здавалось пухнастому мисливцю підозрілим (а підозрілим вважалось абсолютно все).

Поки ящірку шукали й ловили, вона встигла: під’їсти продукти на складі (причому більшість з того, що не з’їла – просто понадкушувала, тож постала потреба швидше визначити, хто з місцевих тварин годиться в їжу); поскидати з полиць та, відповідно, порозбивати флакони з миючими засобами в душі (Лорі була неймовірно рада, дізнавшись, що їй доведеться готувати це все знову); сперла кілька дрібних інструментів у Марії і, як вишенька на торті – кілька шматків адамантової руди в Горіна.

Дворф через це був нівроку злий. Хоча, це слабо сказано… Дворф лютував! Він твердо пообіцяв розмазати “дрібну засранку” молотом по підлозі, а з її шкіри – пошити собі гаманець. Навіщо йому в джунглях гаманець і коли він зібрався вчитися шиттю – в такі дрібниці майстер волів не вдаватися.

Лен заступився за свою піддослідну – бо чорна чароящірка була в єдиному екземплярі, а вертатись до Дикого Світу за іншою ніхто не збирався. Після цього між ним і Горіном спалахнула чергова сварка – і цього разу їх навіть Лорі не змогла спинити. Навіть пригрозивши шваркнути обох Хаосом. Навіть не легесенько, не трішечки й не ось на стілечки.

І бути б нарешті мордобою – та тут наспіла Марія й повідомила, що втікачка знайшлась.

Знайшлась вона на першому поверсі, а саме – у гаражі. Дівчинка зазирнула туди суто випадково – подивитись, чи все гаразд із байком.

Засівши в кутку, ящірка шкірила зуби й шипіла на дослідників, що зібрались навколо. А в магічному спектрі – ощетинилась невідомими енергетичними конструкціями.

Вона сиділа на зібраних в купу ганчірках та іншому мотлосі (серед нього можна було роздивитися й зниклі Маріїні інструменти). Посеред усього цього акуратною купкою лежали шматки адамантової руди, а між ними…

– Яйця, – констатував очевидне Ленмаріель, з цікавістю роздивляючись маленькі чорні кульки з синіми прожилками. – До речі, цікавий факт: чорні чароящірки – гермафродити. Для продовження роду їм не потрібна пара, натомість потрібне певним чином енергетично насичене середовище. Мабуть, адамант якраз підходить…
– Ну ніфіга собі! – обурився Горін. – Підходить їй, бачте! А мені підходить, коли цей адамант у мене в майстерні, акуратно складений у скриню. Коротше – губа в когось трісне! А ну, дрібнота, віддавай, – він простягнув свою ручиську, маючи намір забрати неправедно віджате.

Ящірка плюнула в нього. Та не просто так, а блискавкою – зовсім крихітною, та її вистачило, аби лишити опік на долоні.

– Ах ти ж срань миршава! – дворф розлючено затрусив постраждалою кінцівкою, дмухаючи на неї. – Чекай, зараз я по обладунки сходжу. І по молот, звісно ж!
– Чекай, Горіне! – зупинив його ельф. – Облиш її у спокої. Тобі що, шкода кілька нещасних шматків адаманту? Я певен, що в цьому світі ми знайдемо ще, – він замислився. – Навіть якщо не адамант – то, можливо, міфрил. Або чорне срібло. Або…
– Срібло своє засунь собі в те місце, яким вухаті зазвичай думають! – гаркнув майстер. – А мені потрібен адамант. Причому конкретно ось цей і просто зараз!
– Горіне, – зробив останню спробу химеролог, – давай домовимось. Я докладу всіх зусиль, аби якнайшвидше розширити мережу та знайти тобі нові джерела металів. А ти натомість пообіцяєш не чіпати… Гм. Це ж її тепер якось назвати треба, виходить? А ти натомість пообіцяєш не чіпати… Нічку.
– З іменами в тебе все ще кепсько, – повідомив дворф. – А поклади ти й так шукатимеш – бо метал, взагалі-то, потрібен не мені особисто, а нам усім. Відійди і дай забрати мою руду! Ну або сам забери.
– Горіне! – докірливо промовила Лорі. – Ти зараз чиниш вкрай негарно.
– Дуже негарно! – приєдналась до неї Марія. – Подумай. Це ж мати, яка захищає своє потомство! Невже кілька шматків металу – навіть настільки цінного – того варті?
– Змовились? – недобре зіщулився Горін. – Гаразд, біс із ним. Але якщо ваша… гм, Нічка ще хоч раз залізе до мене у кузню чи в кімнату… – він стиснув у долонях уявний молот. – Тоді я за себе не відповідаю.
– Не залізе, – заспокоїв його Лен. – Зараз переселимо її до вольєру, звідти вона вже нікуди не дінеться. Ну ж бо, маленька, ходи сюди…

Послідував новий “громовий плювок” – ельф заледве встиг створити щит.

– Ні, ну ти глянь на неї!
– Та хай лишається тут, – махнула рукою Марія. – Ти ж можеш довкола неї якийсь бар’єр створити? Ну, такий, щоб вона крізь нього не пройшла.

Лен знизав плечима.

– Та можу… Треба тільки накопичувач на складі взяти й зав’язати на нього. І не забувати підзаряджати, звісно ж.
– Розвели тут звіринець, – пробурчав Горін, виходячи.

* * *

– Туманчик, до мене! – скомандувала Лорі, і кажан, відчепившись від стелі, де він, загорнувшись у крила, дрімав, м’яко спланував на підставлену долоню.

У лабораторії панував живописний гармидер. Вранці ельфійка працювала тут над покращеним варіантом маскувального зілля – як виявилось, те, що годилось для живих датчиків, зовсім не годилось для інших істот, зокрема розумних. При нанесенні на шкіру сполука викликала свербіж, а потім нудоту – це темна вже випробувала на собі, і добре, що універсальна протиотрута була під рукою.

Рецепт зілля, яке можна було б безпечно наносити на тіло, їй вдалось розробити досить швидко. От тільки в процесі варки зілля… взяло й вибухнуло.

Страшного ніц не сталось – на такий випадок вона завжди тримала напоготові захисне плетіння. А от причину, з якої зілля було нестабільним, так досі визначити й не вдалось. Тож вирішила поки відволіктись на іншу справу.