Вухаті сибарити, і не тільки

Яскраве світло сонця відбивалось у водах маленького озерця. Довкола шуміли, живучи своїм повсякденним життям, джунглі.

Ленмаріель лежав у шезлонгу на березі й засмагав. Замість звичного одягу ельф був у тонких лляних бриджах.

Звідки шезлонг, як і навіщо, спитаєте? Отож, по порядку.

Ідея Лена щодо створення штучного озера була підтримана більшістю голосів – окрім дворфа, але той хоч і ремствував, проте не заважав. Простеньким ритуалом зробили заглиблення в землі, викликали земляного духа, щоб натрусив піску, а потім – водяного, який, власне, напустив води. Русло джунглевої річки вирішили не чіпати – по-перше, абине втручатись у місцеву екосистему, по-друге, там могли водитись місцеві риби, і не факт, що серед них не було хижих або отруйних.

Піску земляний елементаль натрусив з запасом – тож крім піщаного дна утворилась ще й невелика піщана смуга на березі.

Ідея щодо “сонячних ванн” запропонувала Марія. Взагалі у її рідному світі відпочинок на природі давно вже став історією – однак на старих голознімках, зроблених ще до серії екологічних катастроф, дівчинка бачила чисті водойми, пляжі та безліч людей, що відпочивали там.

Лен ідею підтримав. По допомогу у виготовленні шезлонгів довелось спочатку звернутись до Лорі – ельфійка ще у Дикому Світі зробила чималий запас тканини. Потім ельф попросив Горіна зробити каркас (з дерева або металу), на що дворф тицьнув йому під ніс чималу дулю, кілька разів покрутив у різних ракурсах і спитав:

– Ну як, схоже по формі на твій шезлонг, ледар вухатий?

В результаті каркаси плели Лорі та Марія, з гілок тутешніх дерев. Телекінезом.

Окрім ельфа та дівчинки шезлонгами ніхто не користувався. Для Лорі це не мало сенсу – шкіра темнішою вже не стане, та й проводити багато часу під відкритими сонячними променями їй не дуже подобалось. Горін просто вважав таке проведення часу негідним справжнього майстра.

З дерева він, до речі, дещо таки зробив – а саме нові меблі. Не від широти душі,  а радше тому, що сидіти без роботи для дворфа було рівносильно фразі “не дихати”.

Тож кам’яні ліжка, столи та стільці змінились дерев’яними. Кам’яними лишились книжкові полиці, столи в лабораторіях (в цілях безпеки) та столик з Середнім Мозком.

Заодно рунний майстер трохи вдосконалив Шестерню – голему вже час було ставати повноцінним помічником для свого творця. Тож механічна рука, знайдена колись Горіном у технологічному світі-звалищі, замінила один з маніпуляторів-плоскогубців.

Рука була суто технологічним витвором, далеким від рунного мистецтва й технік големобудування – тож дворфу знадобилась допомога Марії, аби змусити її працювати. Підключивши до роботи Середній Мозок та просидівши кілька днів над розрахунками, їм вдалось за допомогою спеціальних рунних ланцюжків подати на штучну кінцівку живлення й з’єднати її з основним механізмом голема.

В процесі, правда, виникла проблемка… невеличка така. Рука виявилась абсолютно самодостатнім пристроєм, який навіть мав свій власний процесор – отримавши живлення, той, звісно ж, увімкнувся.

Побачивши, що її приєднали до якоїсь лівої конструкції, рука спочатку спробувала виправити цю несправедливість – виглядало це так, ніби Шестерня раптом дав сам собі по морді. Не отримавши результату, рука пішла іншим шляхом – схопила Горіна, що стояв поруч, за шию й спробувала душити.

Буйну залізяку насилу вгамували – за допомогою розрядів з Маріїного браслета, потужних дворфських кулаків та не менш потужного дворфського матюччя. Коли сталеву кінцівку від’єднали та знеструмили, Марія дісталась до процесора й випаяла його, після чого руку під’єднали повторно – і тепер вона стала працювати як треба. Шестерня навіть міг виконувати нею відносно нескладні маніпуляції з маленькими об’єктами – правда, часом все одно лажав. Якось роздавив пальцями улюблений Горінів кухоль, який майстер приніс з собою ще з рідного світу. Дворф сердився, батькував кляту залізяку останніми словами й грозився розібрати – та згодом відійшов.

* * *

– Ех, добре! – потягнувшись, Лен підвівся з шезлонга. – Тепер і скупнутись можна… Чи ні? Купатись, чи не купатись?

Зрештою наважившись, таки пірнув у крижану воду (а рідина, що поступала напряму з плану Води, була нівроку холодною навіть у місцевому спекотному кліматі). А випірнувши, почув голос дворфа:

– Вухатий! Якщо в тебе там ще верба зі сраки не виросла – то йди жерти, обід готовий. Судячи з твоїх випираючих кісток, – в голосі майстра прорізались глузливі нотки, – тобі не завадить… Щоб твою худосочну тушку раптом у джунглі вітром не віднесло!
– Тут немає таких вітрів, дурбецало, – спокійно відповів ельф, обтряхуючись та вилазячи з води.
– От зараз дурбецало тебе притопить трохи – і тоді подивимось, як довго твоя магія-шмагія дасть тобі дихати під водою. Як вам такий дослід, КОЛЕГО?

* * *

Закріплений у тримачі флакон з зіллям у сонячному світлі, що проникало крізь вікно, вигравав усіма відтінками золота. Лоріанхейн, схилившись над столом, уважно розглядала готову сполуку крізь алхімічний монокль. Обличчя ельфійки висловлювало неабиякий ступінь захоплення й цікавості.

– Лорі? – Марія обережно зазирнула у двері. – Не зайнята?
– Та не сильно, мала, – відсторонено відповіла темна. – Так, трішечки… ось на стілечки… Ти заходь, заходь.

Дівчинка увійшла всередину.

– А що це ти так сяєш, наче новий зливок металу у Горіна в ковальні? – підозріло примружилась. – А ну ж бо розповідай.
– Та нічого  особливого, – Лорі випросталась, відклала монокль. – Рослини в оранжереї майже дозріли. В тому числі – з Несвіту і аномальної зони. А ще я, коли ходила у джунглі, познаходила багато… всякого. Як уявляю, які це можливості в алхімії і скільки всього цікавого можна приготувати… – ельфійка мрійливо закотила очі, її голос тремтів від захоплення.
– А, то он що тебе насправді збуджує! – глузливо промовила Марія. – Лен хоч в курсі?
– Збитошниця мала! – різко посерйознішавши, темна погрозила їй пальцем. – Я ж тебе просила припинити кепкувати про…
– Шановні маги-шмаги, та інші… як той казав… асоціальні елементи! – долинув з-за дверей сердитий голос. – Їстти подано – тож прошу… гм, сідати жерти! І в разі чого – це я вам останній раз пораюсь на кухні, замість чимось корисним займатися.