Прощавай, Несвіт

База рейдерів знаходилась у кількох милях від Сент-Розаріо і була, як для цього світу, вельми укріплена. Колючий дріт, загорожа з гострих кілків, рівчак по периметру… Всередину так просто не перелізеш, байком теж не заїдеш.

Бандитів тут насправді було небагато і озброєні вони були абияк. Та, попри це, їхнє лігвище жодного разу ніхто так і не спробував знищити – хоча і в Сент-Розаріо, і в таборі Блекторна давно знали про його розташування. Штурм не обійшовся б без великих втрат – а їх жителі поселень собі дозволити не могли. Втрати – це загроза в майбутньому бути знищеними тими ж самими рейдерами – але іншою бандою. Це неможливість захистити себе від ходунів та мутантів. Це обмежені можливості у зборі ресурсів та критично необхідних припасів – і, як один з найгірших варіантів розвитку подій, життя в облоговому режимі та повільне вимирання.

Тож, на перший погляд, штурм бандитського прихистку був неможливий… Але в житті можливо все. Залежить від того, хто і як штурмує.

Двоє вартових на вишках прилягли відпочити, отримавши по кам’яній голці в око. Перш ніж хтось встиг це помітити та здійняти тривогу – простір за парканом вкрили кілька темних сфер, і після цього все скінчилось дуже швидко.

* * *

Спочатку Ленмаріель думав навідатись до пагорба, де відбулась битва між бандою рейдерів та ордою ходунів. На місці могли лишитись покинуті байки, з яких і можна було б зняти необхідні артефакти.

Та, подумавши – відмовився від цієї ідеї. Була велика імовірність, що бандитам вдалось перебити ходячих і більшість з них вижила. При такому розкладі вони забрали б все своє майно з собою, і четвірка даремно б витрачала час та сили на дорогу туди і назад, а заодно – і на бій з нечистю, якої коло пагорба мало зібратись чимало.

Інших варіантів, щоправда, було небагато – та ельф все ж знайшов один. Запитавши себе подумки “мисливець я, чи хто?”, він просто поглянув на місцеву дошку завдань.

Звісно, штурмувати в лоб укріплений табір бандитів вони не збиралися. Лорі принципово й твердо заявила, що зробить усе по-своєму. Але “на справу” все одно вирушили разом – бо треба було їхати на байках, позаяк порталом (тим варіантом, яким користувалась ельфійка) Лен пересуватись не міг. А байком, окрім самого ельф, могла керувати лише Марія… До того ж, великий байк ідеально підходив для того, щоб повантажити на нього здобич.

* * *

– Ну що, світлячку, – замислено промовила Лоріанхейн, розглядаючи тіла бандитів і байки, що стояли окремо під навісом, – ходи збирай артефакти, скільки потрібно… І вертаймося вже.

– Хвилинку, Вогнику. Спочатку, – ельф зняв із пояса ніж, – треба позбавити цих джентльменів їхніх вух. Їм вони вже не потрібні.

– Я, звичайно, нічого проти не маю, – обличчя ельфійки виглядало трохи здивованим, – та за яким демоном воно зараз тобі здалось? Ми скоро покинемо цей світ.

– Віддам Бузеру, йому це стане в нагоді. Завдання на знищення цієї банди вже неабиякий час висить у Блекторна на дошці, – Лен з посмішкою дістав з кишені листок паперу. – І, звичайно ж, я його взяв.

* * *

– Ну, власне, все, – увійшовши до своєї хатинки, Ленмаріель поставив сумку з артефактами у куток. – Як будемо готові, можемо вирушати. Знайдемо більш-менш безпечне місце в лісі, подалі від зайвих очей, там я накреслю основну і допоміжну ритуальні схеми… – він злегка посміхнувся. – Не забувайте ваші речі, хлопчики й дівчатка. Повернемось ми сюди ще нескоро – якщо взагалі повернемось.

– Я б байк узяла з собою, – замріяно промовила Марія. – Цікаво детальніше розібратися в ньому. І у Дикому Світі він має працювати – його рівень технологічності, ніби, не перевищує дозволеного.

– Ми ж ніби вирішили, що ми вашу тачанку лишаємо Бузеру, – зауважив Лен. – Як і рушницю Горіна.

– А я не наш байк маю на увазі. Я про твій.

Ельф замислився.

– Ну, мій – можна. Тільки чи пройде він у портал? І чи це взагалі безпечно проносити крізь міжсвітовий прохід пастку з демоном…

– Пройде, – запевнила його Лорі. – І безпечно. Перевіряли вже…

– Ну, тоді нехай. Збираємося в дорогу… Та спершу – мені з деким треба попрощатися. Заодно й вас із ним познайомлю.

* * *

Бузер виглядав значно краще, ніж кілька днів тому. Навіть міг самостійно пересуватися – хоч і робив це поки що, спираючись на милицю. Чим наразі й займався, гріючись на сонці біля хатинки знахаря і потягуючи сигару. Знахар бурчав, що палити в період лікування не можна – та байкер щоразу посилав його до дідька.

– Хей, волоцюго! – Лен, підійшовши, потиснув здорованю руку. – Нівроку маєш вигляд. Хоча б вже не так схожий на овоч!

– Дуже смішно! – вишкірився у відповідь мисливець. – А тобі, я бачу, таки вистачило розуму не пхатись на південь. Бачу, ти не сам?

– Я-то попхався, – зітхнув ельф, – але повернувся. А це, Бузере, мої… скажімо так – друзі зі старого життя. Знайомся…

– Лора, – коротко кивнула Лоріанхейн, що знову була під ілюзією людини.

– Гор, – дворф простягнув кремезну мозолясту долоню для рукостискання.

– Марія, – представилась дівчинка.

– Та я знаю, хто ви! – реготнув Бузер. – “Схиблена Трійця”. По радіо про вас розповідали… Я так розумію, Лангу, твоя амнезія минула?

– Можна й так сказати, – замислено відповів Ленмаріель. – Друзі, йдіть, збирайтеся. Я приєднаюсь за кілька хвилин.

– То оце вона і є? – чорнобородий запитально припідняв брову. – Та, про кого ти весь час згадував? Лора з “Трійці”?

– Ага, – простодушно відповів Лен.

– Заздрю, брате, – Бузер посміхнувся на всі тридцять два. – По-доброму заздрю. Але… Я так розумію – далі ти вирушаєш з ними?