Зустріч

Дорога від Сент-Розаріо – крайнього поселення на півночі, південніше якого простягались лиш дикі землі, болота і розломи – до табору Блекторна була вкрай поганою. Марія постійно мусила пригальмовувати та об’їзджати ями й купи битого асфальту. Для їхнього байка, з його шириною та габаритами, тут явно було малувато місця.

– Та що за [цензура]!

– О, хтось рідну мову згадав, – кутаючись у плащ, єхидно заявив зі своєї коляски дворф. – Вчили, вчили тебе не лихословити…

– Горіне… – процідила дівчинка, поправляючи хустку на обличчі. – Не відволікай. Бо я кудись в’їду, і погано буде нам усім…

Лоріанхейн зосереджено дивилась уперед, вчепившись пальцями в борт коляски. І не тому, що боялась випасти з неї на черговій ямі.

Серце калатало. Сигнал від “Багряних Уз” був неймовірно чітким.

– Марія… – не дочекавшись відповіді, вона потягнулась вперед і смикнула дівчинку за рукав. – Марія!

– Лорі, мені важко тут їхати. Не заважай, прошу…

– Зупинись, будь ласка..

Байк спинився. Ельфійка одразу ж зістрибнула на дорогу.

– Що сталося? – Марія стурбовано поглянула на неї. – Все добре?

– Ми дуже близько, - відповіла Лорі, схвильовано облизнувши губи. – От, прямо, майже поруч… Таке відчуття, що ми з ним рухаємось одне одному назустріч. Цією ось дорогою.

– Впевнена?

– Так.

– Гаразд… тоді станемо тут і зачекаємо.

* * *

Дорога на Сент-Розаріо була розбита ущент. Ленмаріелю, з його все ще не надто вправними навичками водіння, доводилось докладати чималих зусиль, аби не зловити переднім колесом яму.

Через це за оточенням він стежив одним в пів-ока і аури попереду побачив не одразу. А коли побачив – то, виїхавши з-за повороту, вгледів посеред розбитого шосе вже й трьох незнайомців разом з вкрай дивним байком.

Дві коляски і, судячи з усього, дві чи три артефактних пастки. Про варіанти двоколісних машин з колясками він чув від Бузера, але щоб одразу дві…

В одній з колясок сидів кремезний чолов’яга в плащі та шоломі – обличчя не видно. Озброєний штуцером, але рушниця на плечі, а не в руках. В того, хто сидів за кермом, обличчя було закрите хусткою.

На узбіччі коло байка стояла світловолоса дівчина у білій футболці та синій жилетці поверх неї. Ворожості невідомі не проявляли… Але виглядало це вкрай дивно. Кому в Несвіті треба просто так стояти посеред дороги?

– Панове, – пригальмувавши, ельф спішився, про всяк випадок припіднявши руку – аби в разі чого швидше дотягтись до прикладу арбалета. – Ви, власне, хто? І чи не дозволите мені проїхати?

Замість відповіді білявка провела долонею перед обличчям… І з неї спала ілюзія. Була людська дівчина – а стала темна ельфійка. З дуже знайомим обличчям і очима фіалкового кольору, які останні кілька місяців він бачив лише у снах.

– Отак ти радий мене бачити? Одразу до зброї тягнешся?

Лен опустив руку, його очі розширились від подиву. Тепер він уважніше придивився до тих двох, що сиділи на байку… Розгледів руду бороду, що виднілась з-під плаща, дві темні косички, приховані банданою… І його обличчя розпливлось у дурнувато-щасливій посмішці.

– Хей, друзі!

– Що? – піднімаючи окуляри, з удаваним подивом промовив Горін. – Він сказав “хей, друзі”? Темна, це не Лен, хтось вселився в його тіло. В’яжи його, а вдома будемо катувати і дізнаємось, куди він подів справжнього вухатого.

– Час плине, – криво посміхнувся химеролог, – а твої плебейські жарти, здорованю, лишаються незмінними.

Він знову перевів погляд на ельфійку.

– Лорі… Я весь цей час тільки про тебе й думав.

– Та ну? – темна всміхнулась краєчками губ. – А виглядає так, ніби ти тут розважався на всю котушку…

Зробивши кілька стрімких кроків уперед, вона обійняла ельфа, притягнувши його до себе, і припала до його губ – жадібно, нестримно, немов востаннє в житті. Лен відповів на поцілунок, який тривав, доки в них обох вистачало повітря… А потім ще трішки. А потім – вона просто притислась до нього всім тілом, поклавши голову на його плече. Відчуваючи, як б'ється в прискореному ритмі його серце – майже в унісон з її власним.

– Не смій більше ніколи так зникати, – ледь чутно прошепотіла Лорі. – Ти собі уявити не можеш, що я пережила…

– Чому ж, Вогнику, – тихо відповів Ленмаріель, ніжно гладячи її волосся. – Я якраз дуже добре це уявляю…

– Кхм-кхм! – Горін багатозначно прокашлявся в кулак. – Я, звісно, нічого проти не маю… Та якщо ви двоє вже там достатньо намилувалися – то, може, якось звалимо вже звідси? А то місцевим ходунам скоро стане неабияк цікаво, хто це тут вирішив влаштувати пікнік на узбіччі.

– Як би я його просто зараз не ненавидів, – зітхнув ельф, знехотя розтискаючи обійми, – та він має рацію. Варто переміститися… у більш безпечне місце.

– Та можемо просто звідси портал відкрити, – потисла плечима Лорі. – Нас тут більше ніщо не тримає. Чи в тебе, – вона примружила одне око, – є ще якісь незавершені справи?

– Дещо таки є, – відповів Ленмаріель. – Треба повернутись у табір Блекторна – це там, звідки я приїхав – і там я все поясню. Їдьте за мною. Лорі, сонечко… Наклади знову ілюзію, будь ласка. Як би чарівно ти не виглядала, та місцеві не здатні оцінити твою красу.

Він перекинув ногу через сідло байка.

– І, про всяк випадок – справжнім іменем мене не називайте. В цьому світі мене звуть Ланг.

– Шланг! – заіржав дворф.

– Шланг – це те, чим ти часом любиш прикинутися, а я Ланг. Мости свою вузлувату гепу на байк, та поїхали вже. Маріє? А ти чого мовчиш?

– Та от думаю, – єхидно відповіла дівчинка, опускаючи хустку з обличчя, – що у тебе в голові робиться, що ти від своєї жінки втік аж у інший світ і в байкери там пошився?