Я повернусь, друже

Знахар у таборі Блекторна був невисоким чоловіком з вічно скуйовдженим сірим волоссям. Потяганий чорний сюртук, вельветові штани, що бачили, мабуть, ще світ до катастрофи, тижнева неголеність, кола під очима і вираз вселенської задовбаності на обличчі.

Відкинувши плетену завісу, він вийшов зі своєї хатинки і втомлено подивився на Ленмаріеля, що, спершись на байк, нервово притупував ногою.

– Ну, що там? – нетерпляче спитав ельф.

– Жити буде, – похмуро відповів цілитель. – Але десь з тиждень-півтора йому краще відлежатись. І вже точно не сідати на байк! Лазите ото по своїх лісах, влипаєте у всяку [цензура], а мені потім латати вас…

– Він при тямі? – Лен вирішив пропустити останні слова повз вуха. – Можна з ним поговорити?

– Та заходь… Тільки недовго.

* * *

Їм вдалося. Вдалось утекти і від ходунів, і від бандитів.

Рейдери, мабуть, неабияк здивувалися, коли з печери просто на них з криками “давай швидше, [цензура]!” вискочили обоє переслідуваних ними мисливців. Та їм одразу ж стало не до того, коли слідом з хрипом та ревом повалила орда.

Вечірні сутінки сповнились криками та стріляниною. Біля підніжжя пагороба розгорнулась справжня битва. Зачувши шум, на вогник вирішили зазирнути мутанти з навколишнього лісу, і стало геть весело. В першу чергу – рейдерам.

Та, звісно ж, зовсім гладенько все минути не могло. Безкровно втекти від ходунів не вдалося, довелось відбиватися, кілька разів і Лена, і Бузера зачепили кігтями. Але то були дріб’язкові подряпини, з якими легко впоралось мале зцілення.

Але піти безкровно від рейдерів теж не вийшло – навіть попри те, що ті були зайняті порятунком власного життя.

Один з бандитів був озброєний револьвером з експансивними кулями. Ну, це вже потім Ленмаріель дізнався, що це були експансивні кулі і що це взагалі таке. Його знання в царині вогнепальної зброї все ще бажали кращого.

Куля влучила Бузеру в ногу, і тут мале зцілення вже було безсилим. Середнє, а тим паче – велике, ельфу в його нинішньому стані було не під силу.

Довелось робити перев’язку – з підручних матеріалів, знайшовши більш-менш безпечне місце у лісі. Вдалося, з горем навпіл та спільними зусиллями – знання Лена в галузі немагічної медицини не те що бажали кращого, вони були взагалі відсутні.

Потім, узявши один з бандитських байків, які ті лишили на узліссі, дістались найближчого селища. Їхали вдвох на одному – Бузер у своєму стані не годен був кермувати.

Ще здоровань в ході втечі загубив свій улюблений обріз – і це злило його куди більше, ніж поранення і попередня втрата вірного байка. Усю дорогу Бузер крив навколишню місцевість відбірним матом, навіть попри біль від рани.

Дістатись табору Блекторна і будинку тамтешнього знахаря вдалось в останню мить – внаслідок крововтрати Бузера вже полишала свідомість.

* * *

Байкер напівсидів-напівлежав на кушетці. Бинти на правій нозі просочились кров’ю, проте вона вже засохла – кровотечу вдалось зупинити. У повітрі висів важкий запах лікувальних мазей, крові й немитого тіла.

– Хей, друже, – похмуро привітався Бузер. – Цей коновал каже, мені тут ще півтора тижня валятись… Біс його зна, що його робити стільки часу, – діставши з нагрудної кишені косухи флягу, він відсьорбнув великий ковток.

– Гюнтер казав, тобі пити не можна, – всміхнувся Ленмаріель. – Радий, що ти живий і при тямі, друже.

– Гюнтер може йти до сраки, – довірливим тоном відповів мисливець. – Я навіть дорогу покажу, бував вже там… Мені це допомагає втамувати біль і не поїхати кукухою. Що робитимеш, Лангу? Я б тобі радив почекати, доки я оклигаю, і з табору особливо нікуди не потикатися. Можеш пару завдань виконати, нескладних якихось, аби без діла не сидіти… А потім я дістану собі нову зброю, знайдемо десь ще один байк – тоді й подумаємо, що робити далі.

– Ні, Бузере, – ельф заперечливо похитав головою. – Це занадто довго. Щодо завдань – порада слушна, мені будуть потрібні припаси в дорогу. А тоді – рушу далі на південь, розвідаю, що там. Я повернусь по тебе потім – але тиждень сидіти сиднем вище моїх сил.

– Я, звичайно, знав, що ти дурбецало, по голові вдарене, – здоровань посунув вище подушку, влаштовуючись зручніше. – Але не знав, що аж настільки. Ти не стягнеш в одне рило ті болота! Тебе з’їдять там, і нікому буде квіточки на могилу покласти. Чорт, та тебе якщо поранять, ти навіть не перев’яжешся до пуття, як показує практика!

– Ну, – зауважив Ленмаріель, – ти мене вже зовсім в дурні не записуй. Я не полізу сам у серце боліт – подивлюсь, що там, розвідаю обстановку. Потім – повернусь, ти якраз за цей час маєш одужати. А якщо поранять… Гюнтер обіцяв поділитись кровоспинною маззю. Взамін я йому трохи допоможу – спробую зробити кілька простеньких цілющих артефактів, з ними йому буде простіше лікувати легкі поранення.

– Ясно, горбатого могила виправить, – підсумував Бузер. – Не відмовлятиму – бо знаю, що марно. Коли плануєш вирушати?

– Пару днів ще тут побуду – допоможу Гюнтеру, зберу все необхідне в дорогу… Думав ще навідатись до того пагорба, де була заварушка. Вуха позбирати… Може, рейдери не всі байки з собою забрали, навіть якщо відбились. Та й зброя якась могла лишитись – якраз буде заміна твоєму обрізу…

– Оце вже навіть не думай, – застеріг байкер. – Там зараз ходунів буде, як мух у вигрібній ямі – вбитих під’їдатимуть. Там тебе точно зжеруть. На південь – їдь вже, як шило в одному місці спокою не дає, а туди – не лізь.

– Як скажеш, друже, – весело відповів Лен. – Одужуй. Я пішов – справ по горло…

– Йди, – кивнув Бузер. – Хай вітер доріг завжди дме тобі в спину.

– Навзаєм, друже, навзаєм…

___________________