Шлях на північ

– Стережись!

Випущений з браслета розряд вцілив у схожу на богомола (проте зростом з людину) тварюку, але безсило розплескався хітиновим покровом, що захищав тіло іншосвітового монстра. Гнівно застрекотівши, тварюка кинулась в атаку.

Лоріанхейн в останню мить відштовхнула Марію вбік і прийняла удар гострих, мов бритва, серповидних лап на вчасно підставлений скімітар. Ухилилась від нової атаки, зробивши пірует, відсікла одну з лап швидким ударом та, не гаючи часу, пірнула униз та вбила клинок в незахищене пузо істоти.

Праворуч загримів штуцер – Горін, нарешті, перезарядив зброю.

– Там ще йдуть! – крикнув він, зробивши паузу між пострілами.

Та це було вже зрозуміло і без його слів – багатоголосе стрекотіння долинало з туману попереду.

– Відходимо до байка і повертаємось, – Лорі простягнула Марії руку і допомогла їй піднятися з землі. – Тут не пройти.

* * *

Потрапити на північ виявилось несподівано складною задачею.

На сході й заході шлях перекривали гірські гряди, перетнути які на байку було неможливо. У східних горах колись був тунель, що використовувався як основний шлях сполучення з північними регіонами, та нещодавно його захопили рейдери. Зібраний з кількох поселень загін мисливців спробував вибити їх звідти, у ході бою бандити щось  підірвали – і в результаті завал довжиною майже у півмилі перекрив прохід.

Під західними горами був комплекс печер. Колись, ще до катастрофи, ними користувались контрабандисти – тобто в теорії на інший бік можна було пройти. Та потім у печерах розвелась купа нечисті, яка чудово бачила в темряві – тож без крайньої потреби туди більше ніхто не потикався. Та й за потреби також.

По центру, просто на їхньому шляху, розкинулись болота, посеред яких пульсували розломи до інших вимірів. І з яких постійно лізли тварюки з інших світів.

Порадившись щодо можливості розчистити прохід на сході, ельфійка та дворф вирішили, що це неможливо. При собі в них було лише кілька пляшечок вибухового зілля, за інгредієнтами для нового довелося б вертатися у Дикий Світ і витрачати купу часу на збір складників та приготування – адже зілля знадобилося б чимало. Окрім того Горін, що був яким-не-яким знавцем гірничої справи, був упевнений, що вони коріше остаточно завалять тунель, аніж розчистять його. А заодно й себе поховають.

Зваживши усі “за” і “проти” і враховуючи те, що розповідали мисливці у Карстоні, Лорі вирішила спробувати західний шлях. Якщо вдалося б відшукати прохід через печери та протягнути крізь них байк – це був би найлегший варіант.

У печерах було гаряче. Одразу ж вилізла проблема – Горін та Марія, на відміну від темної ельфійки, не бачили у темряві. А запалений магічний світляк або інше джерело світла одразу приваблювали монстрів – навіть якщо вдавалось уникати зайвого шуму.

З горем навпіл, підібравши місцеві замінники для інгредієнтів, Лорі змогла приготувати аналог зілля “котячого ока”, завдяки якому дворф та дівчинка могли певний час орієнтуватися у підземеллях без світла. І – почались веселощі.

Внизу, для початку, було повно мутованих тварин. Особливо нудьгувати не давали кажани – на них доводилось витрачати ману і знищувати плетіннями, що били по площі, інакше був ризик отримати безліч поранень і втратити чимало крові. таким чином спершу постраждала (хоч і не надто серйозно) Лорі, іншим разом – дісталось Марії, і набагато сильніше. На щастя, зілля зцілення завжди були під рукою.

Ще однією перепоною на шляху були великі групи ходунів – орди. Тиняючись вдень поверхнею у пошуках здобичі, уночі орда шукала собі закрите місце для відпочинку – тож у західних печерах їхніх лігвищ було повно.

Втім, впоралися й з ордами. У вузьких проходах зі своїм клинком Лорі могла стримувати майже будь-яку кількість ворогів. Якщо вона раптом втомлювалась – її заміняв Горін, який для початку розряджав у ходячих всю обойму штуцера, а потому брався за молот (який він для цієї вилазки дістав з багажника і теж узяв з собою).

На жаль, все це винищення нечисті у промислових масштабах виявилось марним – проходу на той бік не було. Його не вдалось ані побачити очима, ані знайти просторовим скануванням (на що Лоріанхейн витратила мало не всі залишки мани). Пом’янувши разів п’ятдесят і Ллос, і Темряву Першородну, і усіх верховних демонів Інферно і ще бозна кого, ельфійка прийняла рішення – повертатись назад.

Лишався єдиний шлях – напролом, через болота й розломи. Перед цим довелось тимчасово повернутися у Карстон: Лорі необхідно було відновити запас мани (природним шляхом, аби не витрачати накопичувачі), а Горіну – поповнити боєкомплект.

Гібс (той самий власник кафе), дізнавшись, куди вони зібрались, усіма силами намагався їх відмовити. Зона розломів була найнебезпечнішим місцем у Несвіті, і туди не ризикували сувати носа навіть найвідбитіші мисливці.

За інших обставин Лоріанхейн, можливо, і не зважилась би на таку авантюру – легковажність та невиправданий ризик були не в її дусі. Та зараз вона ладна була сунути голову навіть у прохід до Інферно, якби це допомогло відшукати Ленмаріеля.

В міру того, як трійця мандрувала далі на північ, відгук від “Багряних Уз” ставав відчутнішим. Не сильно – але ставав. І чим далі, тим сильніше билось темноельфійське серце, передчуваючи наближення омріяної миті. У цих обставинах вона б нізащо не повернула назад.

От тільки істоти, що мешкали на болотах, дотримувались іншої думки.

Проблема була навіть не в тому, що із розломів постійно з’являлися нові тварюки. Свого часу в Дикому Світі Лорі досить швидко прилаштувалась до вмінь, особливостей та звичок тамтешньої фауни – тож це не склало труднощів і тут.