Слід

– Стережись!

Змах скімітара – і голова ходуна покотилась по асфальту. Удар ногою з розвороту відкинув іншого, зламавши заодно шию.

Третій кинувся в ноги, намагаючись збити на землю. Лорі пішла перекатом убік, на виході розвернулась і метнула ходячому дві голки в очі. Той в останній момент раптом смикнув головою – і снаряди пролетіли повз.

– Ллос би тебе побрала, – вилаялась ельфійка, добиваючи супротивника клинком. Ходуни іноді рухались абсолютно непередбачувано, тому схема “прицілилась-кинула” працювала з ними вкрай погано.

Праворуч пролунало шипіння, супроводжуване яскраво-синім спалахом, потім ще раз і ще. Технічно ходуни бул живими істотами (а не ходячими мерцями, як могло здатись на перший погляд), тому заряди Маріїного браслета чудово на них діяли.

– Йой… перезарядочка! – дівчинка кількома швидкими рухами викинула з браслета порожні накопичувачі, дістаючи з поясної сумки нові. Один з зомбаків вирішив використати цей момент для атаки – і отримав удар ногою в живіт (руки були зайняті, тож ніж, що висів на поясі, було не дістати). Ходуна відкинуло, а знову звівшись на ноги, він отримав вже заряд з браслета.

Горін відбивався прикладом. І не тому, що скінчились набої – мабуть, намагався економити їх… або просто не любив стріляти. Але іноді – доводилось.

Один з ходунів, видершись на дах іржавого мікроавтобуса, з шипінням стрибнув зверху, прагнучи збити дворфа з ніг. Штуцер коротко гримнув, нечистика відкинуло в один бік, його вирвані тельбухи – в інший.

– Все, – впоравшись з останнім ворогом, Лоріанхейн витерла й сховала клинок. – Дорога вільна.

– Дивно, – зауважила Марія, – це шосе – єдиний шлях до поселення, куди ми прямуємо. Як це місцеві мисливці досі її не зачистили?

– Може й зачищали раніше, – ельфійка потисла плечима. – Ходуни, як я зрозуміла, іноді мігрують… в пошуках їжі.

– Або ці мисливці просто ліниві сраки, – припустив Горін, дозаряджаючи й ставлячи штуцер на запобіжник. – Або, – подумавши, додав він, – їх тут просто немає.

– Нема сенсу гадати, – промовила Лорі. – Вертаємось до байка, і поїхали далі.

* * *

Вони рухались все далі й далі на північ. І чим далі – тим лютішою ставала нечисть. Розломи явно не були звичайними порталами в інший світ – вони незримо впливали на все живе довкола себе.

Ходуни стали розумнішими. Вони вже не кидались напролом – намагались відволікати, атакували з різних боків, пробували оточити, влаштовували засідки… Тактика, яка не проходила проти Лорі та Марії, що могли бачити аури, цілком могла спрацювати проти необдарованого мисливця (яких у Несвіті була більшість).

Мутанти просто ставали більш швидкими, злими та сильними. Сходити з дороги було чимдалі небезпечніше. Кілька днів тому їм трапився місцевий ведмідь – і тоді Лорі довелось застосовувати свою магію на повну силу. На всю їхню зброю клишоногому було плювати.

Та поки вони справлялись. Двомоторний сталевий кінь ніс їх далі й далі, від поселення до поселення, і в кожному з них Лорі розпитувала місцевих. І щоразу лишалась ні з чим – нікого бодай віддалено подібного до Ленмаріеля тутешні жителі в очі не бачили.

Ще одне селище було попереду.

* * *

Карстон був виключенням з суворих правил Несвіту. Ціле містечко, яке люди змогли зачистити від нечисті – попри близькість до розломів і, відповідно, суворі навколишні умови.

Життя тут, як для такого дикого та непривітного світу, било ключем. Покинутих будинків майже не було – в кожному хтось та й жив. Купа байків, купа найрізноманітнішого народу – в тому числі й мисливців. Лоріанхейн дивувалась – як вони не зачистили дорогу?

Навіть місцеве кафе, закинуте після катастрофи, знов запрацювало. Власне, туди троє мандрівників і попрямували. Де ж іще шукати інформацію, як не в подібних місцях?

– Скажи-но, друже, – Лорі поклала на стійку зроблений на шматку пергаменту малюнок, – а чи не зустрічався тобі чоловік з ось такими рисами обличчя? Або, може, чув про нього.

От і згодилось ельфійці вміння малювати, освоєне ще в юні роки у Підземеллі. Не тільки для того, щоб виводити візерунки на нігтях, а й для більш нагальних потреб.

Можна було б, звичайно, зробити по пам’яті візуальну ілюзію – але місцеві про таку магію не знали і це привернуло б непотрібну увагу. Тому Лорі просто взяла, та й намалювала портрет. Кольоровий. На листі пергамента, алхімічними фарбами. Місцеві олівці та папір їй не сподобались – ельфійці було незручно працювати з ними.

Звісно, гострих вух на портреті не було видно – Лорі справедливо припустила, що Ленмаріель в цьому світі видаватиме себе за людину. Як і вона.

– Прикольна картинка, –  господар – невисокий темноволосий чоловік – кинув швидкий погляд на зображення, продовжуючи натирати до блиску стакани. – Ні, не знаю такого. А ви нащо його шукаєте? – він з підозрою поглянув на дівчину. – Ви мисливці за головами?

– Чекай, Гібсе, – один з відвідувачів піднявся й підійшов до стійки. Вже досить немолодий, сивий, але ще досить міцний на вигляд. Драна шкіряна жилетка, перев’язь з метальними ножами через плече, на поясі обріз в чохлі – мисливець. – Вони точно не хедхантери. Хіба не впізнаєш? Двоє дівчат, здоровань з великою пушкою… – він кивнув у бік столика, де сиділи Горін та Марія.

– Ви “Схиблена Трійця”, – здогадався темноволосий. – Я мав одразу зрозуміти. Але… все одно, нічим не можу допомогти. Мені це обличчя незнайоме.

– Мені, власне, теж, – продовжив сивий, – але, можливо, я про нього чув. Я, взагалі, зазвичай тусуюсь не тут, а в таборі Дженкінса – це східніше звідси, може чули. Так от, під час останнього радіообміну ми дізналися, що в таборі Кроуфорда з’явився новенький – дивний якийсь на вигляд, очі в нього різного кольору… прямо як на вашому малюнку.