Схиблена Трійця

Бренвуд був одним з поселень, де люди змогли відстояти своє право на життєвий простір – перебивши ходунів та іншу нечисть, вони залишили селище за собою, зробивши його одним з осередків спокою у повному небезпек Несвіті.

Просторий двоповерховий дім на центральній вулиці поєднував в собі майстерню та торгівельний склад. А невисокий, рудий та кучерявий чоловік на ім’я Жорж, відповідно, був у селищі і торговцем, і механіком. Як він сам-один з тим усім справлявся? А біс його знає.

Зараз він саме стояв за прилавком, вивчаючи крізь збільшувальне скло якусь деталь.

Рипнули двері.

Висока дівчина із заплетеним у важку косу світлим волоссям стрімким кроком увійшла всередину. Вона була одягнена в джинсову жилетку поверх білої футболки, обтислі чорні штани та шкіряні напівчеревики. На плечі сумка, на поясі – клинок в чохлі.

– Хей, Лора! – відірвавши погляд від залізяки, привітався механік. – Прийшла по запчастини? Чи вуха здати?

– Хей, Жорж, – відповіла гостя. – Ні, запчастини нам наразі не потрібні. А вуха… – її фіолетові очі весело зблиснули. – Хіба ми останнім часом тобі їх мало принесли?

– О, ще б я скаржився! – обличчя рудого розплилося в широчезній, на усі тридцять два, посмішці. – Ви так скоро інших мисливців без роботи лишите. Але якщо не вуха і не запчастини, то що тоді?

– Потрібні припаси, – відповіла дівчина. – Ми вирушаємо в рейд на північ.

– Все-таки на північ, – Жорж замислено почухав потилицю.

– Так. На заході нам робити нічого… А тут ми вже підзатримались.

– Ну, добре, – механік відклав збільшувальне скло убік. – Будьте обережні, сама знаєш, що там коїться… Твої там як?

– Та нормально, – гостя знизала плечима. – Марія колупається в залізяках, Гор – як завджи, бурчить… і теж колупається в залізяках, – вона дістала з нагрудної кишені лист паперу. – Ось список.

– Гаразд, – покивав головою механік, вивчивши папірець. – Ввечері зайдеш, я все підготую і спакую. Хай вітер доріг завжди дме в спину, подруго!

– Хай вітер доріг завжди дме в спину.

Покинувши майстерню, дівчина попрямувала до околиці. До великого будинку з червоної цегли його колишній власник свого часу прибудував просторий гараж – і зараз він став прибульцям з іншого світу в нагоді.

Байк – наразі в частково розібраному стані – стояв посеред приміщення. Марія, влягшись на розстеленому на підлозі шматку брезента, зосереджено перебирала щось у двигуні. Зараз у ній важко було впізнати ту колишню життєрадісну малу з косичками, і не лише через нові елементи одягу у вигляді пов’язки на голові та жилетки з безліччю кишень. Просто це замурзане чортеня було настільки несхоже на колишню Марію, наскільки це лиш було можливо.

Горін (тобто в даний момент – Гор), прийнявши напівлежаче положення у старому порепаному кріслі, чистив рушницю. Зайвою акуратністю він при цьому не страждав, тому білу (хоч і вицвілу та пожовклу від часу) майку-”алкоголічку”, що туго облягала кремезний дворфський торс, в кількох місцях вже прикрашали плями від збройового мастила. Косуха та шкіряний мотоциклетний шолом з окулярами-консервами лежали поруч на тумбочці.

* * *

Минав вже другий місяць з моменту прибуття трійці друзів до Несвіту (так, тепер вони вже знали самоназву цього світу).

Як і планувалось, вони злилися з місцевими. Це було відносно нескладно, знаючи тутешні розклади… А вони знали. Вивчати, слухати, спостерігати й запам’ятовувати, а згодом аналізувати – це робота для однієї конкретно взятої темної ельфійки.

Знаючи, що й як робити, лишалось тільки змінити одяг на більш характерний для цього світу й замаскуватися. Власне, маскування було потрібне лише Лоріанхейн – Марія виглядала серед місцевих цілком природньо, Горін при бажанні теж міг зійти за низькорослу та кремезну людину. І ні, це не жарт про його зріст, це факт.

Власне, ельфійка з маскуванням теж не сильно заморочувалась. Наклала перманентну ілюзію – старим випробуваним способом, на основу з невидимої фарби. Ілюзія міняла колір шкіри на обличчі та руках і приховувала загострені ельфійські вуха, відображаючі замість них людські – та й усе.

В такому вигляді плетіння витрачало зовсім мало мани і цілком могло використовуватись постійно – разом з “протисонячними” лінзами, які Лорі, звісно ж, заздалегідь начаклувала ще до того, як вирушати в подорож.

Горін обзавівся місцевою зброєю, вимінявши у торговця за стволи вбитих на дорозі бандитів (це виявились саме бандити, як з’ясувалось пізніше) великокаліберний штуцер. Взагалі, він чудово обійшовся б без вогнепальної зброї, яку вельми не поважав (як і взагалі будь-яку зброю, окрім свого улюбленого молота). Але з молотом він тут виглядав занадто дивно, тож довелося піти на компроміс із самим собою.

Марія вирішила обійтись браслетом. Магія в цьому світі існувала, і артефакти теж, хоч і не були сильно поширеними – тож її пристрій не мав викликати зайвих питань. До того ж тягати з собою велику пушку дівчинка не мала бажання, а всякі пістолети-револьвери проти нечисті були кепським засобом – місцеві носили їх хіба що як запасну зброю і на крайній випадок.

Лорі теж обмежилась своїм клинком. Холодна зброя у Несвіті була в ходу, в тому числі всякі сокири та мачете, на фоні яких її скімітар не виглядав надто дивно. Опановувати стрільбу з вогнепала ельфійка не мала великого бажання. Та й навіщо, коли є магія? І навіть коли треба економити ману – є варіанти…

Базальтових голок вона завбачливо узяла з собою цілих кілька мішечків. Схема “засліпила-підсвітила-прицілилась-кинула” працювала у Несвіті не гірше, ніж будь-де іще – особливо якщо враховувати, що її телекінез та сфера темряви були не зовсім магією. Ну а якщо мали місце зайві очі, при наявності яких деякі можливості краще було не афішувати… Що ж, тоді частина “засліпила-підсвітила” відмінялась, лишалось усе інше. Кинути голку можна й рукою, при цьому телекінезом підправивши її політ – все одно ніхто не помітить.