Знову дорога? Знову на південь?

– Так… – Ленмаріель замислено провів пальцем по мапі. – Так.

З моменту подорожі в Іст-Лейк минуло три дні. Ельф трохи відійшов від пережитого – і знову взявся до того, чим займався останні два тижні. Шлях додому сам себе не знайде…

Хибара з плетеними стінами, де його колись поселив Бузер, перетворилась на майже повноцінне робоче місце. Майже – бо наразі в нього не було ні колишніх здібностей до магії, ні звичних інструментів. Навіть банального мана-візора не було – бо той лежав у наразі заблокованій просторовій кишені.

Але дещо можна було зробити й тут.

Кілька патронних ящиків замінили йому робочий стіл. У старого Ела за здобуті в ході останніх завдань трофеї він виміняв деяке приладдя – лещата, кусачки, інші інструменти.

Для початку ельф перевірив, чи зможе він з його нинішніми можливостями бодай щось путнє в плані артефакторики. Як виявилось – дещо міг. Першою пробою сили було зачарування стріл для арбалета. Не аби що, але раза в півтора вбивча сила снарядів зросла.

Спробував щось зробити із самим арбалетом – але тут нічого серйозного не вийшло. Для деяких задумок не вистачало матеріалів, хоча б того самого срібла. Не місячного – не факт, що воно в цьому світі взагалі існувало – а самого звичайнісінького. Але у Несвіті навіть воно було дефіцитним.

З одного з трофейних байків Лен скрутив артефакт-пастку, маючи намір розібратися в його структурі та принципах роботи. Бузер побурчав трохи – але врешті погодився. Все одно зайву машину вони планували розібрати на запчастини.

З дослідами довелось бути дуже обережним – магічна чутливість ельфа неабияк знизилась, а варто випадково порушити структуру артефакта – і демон вирветься. Біди-то він наробити не має – позаяк ця інфернальна сутність належить до класу нематеріальних – але гепнути, через одномоментне вивільнення купи енергії, може знатно. Не кажучи вже про те, що інших пасток з демонами в нього під рукою не було. Не рахуючи тієї, яка стояла на байку – а її, з очевидних причин, використовувати для експериментів не можна було.

Втім, сильно заглиблюватися й не довелось. Те, що йому було потрібно – Лен дізнався. Пастку, як джерело енергії, можна було використовувати не лише для приведення в рух байка, але й деяких інших випадках. Не зовсім так, як класичний накопичувач – але можна було.

І все б добре, але класичні накопичувачі для того, що він задумав, також були потрібні. А будь-який накопичувач потребує основи.

Можна просто шукати дорогоцінне каміння – у покинутих містах його точно можна роздобути. Але це будуть пошуки навмання, невідомо, скільки на це піде часу… Та й накопичувачі на такій основі вийдуть слабенькі та малооб’ємні. Щоб зробити з камінців щось путнє – потрібні особливі методи огранки, якими володіла, наприклад, Лорі. А відшукати у Несвіті ювеліра її рівня – ще та задача з зірочкою…

Отже, треба шукати інші варіанти. Повинні ж були місцеві маги (навіть попри те, що Високе Мистецтво в цьому світі було розвинуте, м’яко кажучи, слабенько) мати якусь можливість для зберігання енергії?

Він спробував звернутись з цим питанням до Бузера – але здоровань так само розумівся на чарах, як гоблін –  на театральних постановках. Себто ніяк.

Спробував поговорити з Кроуфордом. Старий теж нічого по темі не знав і взагалі порадив ельфу не забивати голову дурницями, а зайнятись краще ділом. Поїхати ходунів постріляти, наприклад, або ще щось корисне для поселення зробити.

Останньою, хто теоретично міг би йому допомогти, була місцева знахарка.

Дженна виглядала років на сорок – за мірками людей з рідного світу Ленмаріеля. ВОна була рудою, сіроокою і виглядала вічно втомленою. Ельф своїми розпитуваннями, здається, втомив її ще більше.

– Я на магії не дуже розуміюсь. Трави та відвари – моя стихія. Але я чула про так звані сонячні кристали, які, окрім усього іншого, дуже цінуються в Ловців. Сонячні – бо помаранчевого кольору й світяться. Знайти їх можна, наскільки мені відомо, на болотах, та не всюди – а в місцях, де є великі родовища торфу. А тобі, – вона з цікавістю зіщулилась, – навіщо?

– В цілях науки, – уникливо відповів ельф.

Тоді він про цю розмову майже одразу забув. Піди, знайди ті торфовища на болотах… Ні, знайти-то можна, і спосіб був йому відомий – у Дикому Світі він так знаходив родовища металів. Але створення магічної скануючої мережі наразі було для нього недосяжною мрією.

Але позавчора йому раптом трапилась на очі книга, яку він прихопив тоді під час рейду в Іст-Лейк. Сама книга нічого цінного собою не являла – бо прочитати її, з його куцим знанням місцевої писемності, він не міг. Куди ціннішою виявилась мапа, що лежала разом з книгою у поліетиленовому чохлі.

Стосовно мапи Лен спочатку теж не мав уявлення, навіщо вона і що на ній позначено. Але, помітивши в легенді віддалено знайомі позначки – вирішив розібратися детальніше.

Застосувати комплекс лінгвістичних плетінь він, з огляду на свої проблеми з аурою та джерелом, не міг. Тому довелося йти простішим та довшим шляхом – брати кожне слово та пригадувати найбільш схоже поняття у мові, якою розмовляли у Маріїному світі. Часу на це пішла тьма – але воно того вартувало.

Він не помилився у своїх припущеннях – той, кому раніше належали книга і мапа, всерйоз цікавився сільським господарством, а скоріш за все, і працював у цій сфері. На мапі, окрім усього іншого (здебільшого марного), були позначені усі родовища торфу у регіоні.

– Випадкових збігів не буває, – гмикнув ельф.

Найбільші болота (і найбільші торфовища) знаходились на півдні. В кількох днях їзди – якщо мати добрий байк, що не ламатиметься на кожному кроці. На практиці, звичайно, буде більше…