Шлях мисливця… буває нелегким

Ревіння байків дещо стишилось, коли вони увійшли в поворот, і знову набрало силу, щойно вийшли з нього. Дахи перших будинків Іст-Лейка замайоріли поміж деревами попереду.

– Колеса лишаємо в лісі на околиці! – перекрикуючи шум двигуна, вигукнув Бузер, пригальмовуючи і порівнявшись з байком напарника. – У місті забагато зайвих вух.

В цілому у містах і селищах (окрім тих, які люди змогли відстояти і налагодити там життя після колапсу) завжди було небезпечно. Основну небезпеку становило колишнє населення, що майже поголовно перетворилось на ходунів та, подекуди, мутантів.

Іст-Лейк був невеличким винятком з правил. Містечко лежало на перетині шляхів, поблизу було кілька поселень вцілілих, тож сюди часто навідувались мисливці, збирачі та купа іншого народу. Тож місцеве поголів’я ходунів сильно прорідили.

Втім, це не був привід розслаблятися. Ходунів перебили далеко не всіх, а через те, що ліс підступав до містечка упритул, туди часто заходила звірина.

Чесно кажучи, на це завдання Бузер планував спочатку вирушити сам. Ні, новачок йому однозначно подобався – він швидко вчився, багато чого вмів і сам, а головне – не боявся. З нього з часом точно вийде добрий мисливець – якщо не зловить зірку на лобі, як старий Ел свого часу.

Та здоровань звик працювати один і не вельми бажав себе обтяжувати компанією постійного напарника. Та й Лангу вже час було б вирушити у вільне плавання.

Але Кроуфорд, ніби між іншим, сказав: “Візьми новенького, випробуєш його в реальній справі”. Старого можна було зрозуміти: місцина тут достатньо глуха, мисливців мало, бувають вони тут переважно проїздом. Сам Бузер часом відверто не розумів, чого він тут так затримався. А цей, довговухий, може й лишиться тут назовсім… Йти-то йому все одно особливо нікуди, про навколишній світ він нічого не знає… Чи то пак, не пам’ятає.

От Джон і натякнув, щоб Бузер ще трохи понянчився з новеньким, а за ним вже не заіржавіє…

Завдання було… Цікаве. Під час одного з останніх рейдів збирачі з табору знайшли в одному з будинків на околиці Іст-Лейку рештки місцевого жителя, що пролежали там, либонь, з часів самого колапсу. Один лише напівзотлілий скелет. І таке, уявіть собі, буває – людина не перетворилась на ходуна, не стала мутантом, а просто вмерла. Судячи з того, що поруч валявся поіржавілий револьвер, в якому бракувало одного набою – помер не просто так, а з власної волі.

Історія ця не вартувала б того самого  стріляного набою – та коло мерця знайшли щоденник. У зіп-пакеті, тому й зберігся. Читати на місці не стали – затримуватися в місті було не варто. Але забрали з собою.

Кроуфорд на дозвіллі щоденник погортав. В цілому ніц там не було цікавого: останні записи – кінець світу, кара Божа, ми всі помремо, ааааа і все таке. Попередні – звичайна повсякденна маячня. Та було дещо, за що око зачепилось.

В кількох записах небіжчик жалівся на скупого кузена Джо, у якого в підвалі стоїть повна скриня срібних зливків, і він міг би й поділитися з бідним родичем. Та ділитися, скотиняка така, не бажав.

Самі по собі дорогоцінні метали у Несвіті вже нічого не вартували – та не срібло. З нього Ловці робили основи для пасток, в які ув’язнювали демонів, з нього знахарі готували порошок, що відлякував ходунів… Правда, не всіх і ненадовго, але відлякував. Ходили навіть чутки, що відлитою зі срібла кулею можна з одного пострілу вбити іншосвітову нечисть, що лізла з Розломів. Та підтвердити це так нікому й не вдалось.

Одним словом – срібло цінувалось.

Адресу кузена-скнари покійний, на жаль, у своїх записах не вказав – інакше б усе було набагато простіше. Та кілька разів згадував будинок, у якому той жив – звісно, не просто так, а жаліючись, що прижимистий родич живе собі у розкоші, тоді як він, бідний-нещасний, мусить поневірятися. Будинків, що підходили під опис, в Іст-Лейку було приблизно з півдюжини.

Звісно ж, свіоїх людей просто так нишпорити містом Кроуфорд не відправив. Відправив мисливців.

Лишивши байки на околиці, обережно увійшли в місто.

– Салатовий будинок, ліворуч, – промовив Бузер. – Почнемо з нього. Я зайду з чорного входу, ти з парадного. І не шуми зайвий раз – відбиватись від ходунів у вузькому просторі ще те задоволення.

Лен, взявши арбалет навперейми, обережно рушив до дверей. Двері були, звісно ж, замкнені. Власне, якби будинок був відчинений – ловити всередині було б вже нічого. Будь-хто, хто міг побувати всередині, обнишпорив би, радше за все, і підвал.

Кілька секунд ельф міряв поглядом важкий навісний замок, роздумуючи, як би відкрити його і при цьому не здійняти гармидер. Працювати з відмичками Бузер його так і не навчив. Магією – впорався би сам і навіть не спітнів… але не в його нинішньому стані.

Він ще раз поглянув на замок, на поштову скриньку ліворуч… Осяяний раптовою здогадкою, сунув туди руку й дістав ключ. Дивно, що ніхто за стільки часу не знайшов… Звикли, мабуть, ламати та зрізати – так швидше.

У прихожій не було нічого цікавого, і Ленмаріель майже одразу рушив далі – до кімнати.

Меблі, статуетка на вікні, якийсь пристрій з великим екраном… І книги. Більшість, звісно, давно зотліла – але частина вціліла. На закритій полиці, дбайливо упаковані в прозорі мішечки (“целофан”, згадав він розповіді Бузера).

Варто б було йти далі та шукати вхід до підвалу – та Лен раптово зацікавився. Прочитати він, звісно ж, ніц не міг – той самий “ефект Дикого Світу”, як вже неодноразово підтверджувалось, давав розуміння чужої мови, та не письма. Місцева писемність, правда, була трохи схожа на ту, що використовувалась у світі Марії – а її він свого часу вивчав в наукових цілях… Та лиш схожа, а не така сама. Але дещо можна було зрозуміти навіть з ілюстрацій на обкладинках.