Інцидент на дорозі

Перехід крізь портал супроводжувався звичним коротким запамороченням, потім синє марево розвіялось – і трійця опинилася в новому світі. І світ зустрів їх гуркотом.

Лоріанхейн, що було вже зібралась накинути на всіх маскування, зупинилась – маскуватись не було вже сенсу.

– Це ще хто?

Цього разу вони вийшли просто на дорозі. Дорога була зроблена зі схожого на камінь сірого матеріалу, що місцями потріскався й розкришився – вочевидь, шлях був старий і порядком занедбаний.

Обабіч дороги височів густий ліс. А дорогою просто на них мчали троє… Ну, можна назвати їх вершниками. Тільки замість коней вони сиділи на дивних двоколісних механізмах.

Усі троє в чорному. З хижими, розмальованими пиками. В руках – явно зброя.

– Може, вони дружелюбні? – пожартував Горін, перехоплюючи зручніше молот.

Бах, бах.

Лорі ледь вловимим рухом ухилилась від кулі. Інша з жалібним виском зрикошетила від обладунків дворфа.

– Зараз я їм, – Марія швидко дістала з поясної сумки флакон з вибуховим зіллям.

– Стій, мала! – застерегла ельфійка. – Нас зачепиш. Я сама.

Вона махнула рукою – і дорогу перегородив Щит Темряви. В який всі троє ворогів з розгону і в’їхали.

Темний щит, на відміну від своїх аналогів з інших магічних шкіл, не лише зупиняє атаки – він і сам завдає шкоди будь-кому, хто до нього наблизиться. Невідомим “наїзникам” вистачило з головою – всі троє з гуркотом беркицьнулись на дорогу разом зі своїми сталевими “кіньми”.

– Здалося б котрогось живим взяти, – скрушно промовила Лорі, впевнившись, що вороги не подають ознак життя і розвіявши щит. – Але вже як є. Так, давайте-но звідси в ліс – знайдемо укриття і там вже будемо вирішувати, що робити далі.

– Та чекай! – здивувався дворф. – Треба ж обшукати цих гавриків, може, в них корисне що є…

– Горіне, в тобі дуже невчасно прокинулась пристрасть до мародерства. Потім повернемось і обшукаємо! Зараз немає часу, ми тут як на долоні. Маріє, ходімо. Маріє?

Дівчинка, присівши навпочіпки, з непідробною цікавістю розглядала один з химерних двоколісних агрегатів. Простеживши за її поглядом, ельфійка й собі помітила дещо цікаве – біля заднього колеса був прикріплений артефакт-пастка, що тьмяно відсвічував бірюзовим. Ледь помітні металеві нитки з’єднували приблуду з механічними частинами транспорту, а від самої неї відчутно тягнуло інфернальною енергією.

– Цей світ, – з маніакальною посмішкою на обличчі вимовила Марія, – рай для техномага!

* * *

У лісі, відшукавши заховану між кущів і достатньо непомітну ззовні галявину, Лорі встановила довкола неї захисний периметр. Потому всі троє скинули речі на траву і всілись самі.

– Отож, – почала ельфійка, – хороша новина – цей світ магічний. І на цьому, власне, хороші новини закінчуються. Мана-поле тут слабеньке, тож доведеться економити і не розкидатись чарами направой  наліво. Але це не найгірше. Найгірше – я не можу зрозуміти, в якому напрямку нам рухатись. “Узи” працюють… але якось дивно. Я відчуваю, що Лен десь в цьому світі, а от де…

– Хто б сумнівався, що все і цього разу піде через сраку, – саркастично прокоментував дворф.

– Горіне, любчику… Твоє видатне почуття зараз ну дуже не на часі. Тож ось як ми зробимо. Я зараз піду у розвідку… А ви – сидите тут. І нікуди не виходите. Взагалі нікуди. І жодного зайвого звуку! Ясно вам?

– Так, матусю, – невинно кліпаючи оченятами, відповіла Марія.

– Ти невиправна, – Лоріанхейн похитала головою. – Горіне, ясно тобі? І не здумай відповісти “так, матусю”, я ж по твоїх шкідливим очах бачу, що хочеш.

– Так… Лорі! – проникливо відповів дворф, витримавши паузу, гідну бродячого актора з кількадесятирічним стажем за плечима.

– Ну от і файненько. Я пішла –  не сумуйте, – ельфійка огорнулась тінями й безшумно зникла в лісі.

* * *

Вона повернулась під вечір – коли Горін та Марія вже втомились чекати і всерйоз почали задумуватись, чи з їхньою подругою нічого не сталось і чи не час йти її шукати (хоча уявлення не мали, в якому хоча б напрямку йти).

– Ну що ви тут? Не занудьгували?

– В тебе кров на руці, – помітила дівчинка.

– А, дурниці, подряпина, – відмахнулась Лорі. – Місцева фауна якась навдивовижу агресивна… Навіть у Дикому Світі монстри, отримавши пару разів блискавкою по пиці, починають остерігатись, а тут – наче їм щось пороблено. Причому навіть звичайним на вигляд тваринам. І деякі, паскуди такі, бачать навіть під маскуванням… Я починаю підозрювати, що на дорогах тут значно безпечніше.

Вона скинула сумку, розстелила на траві плащ і вмостилась на ньому.

– Значить так, – почала розповідати ельфійка. – Я знайшла неподалік поселення і трохи поспостерігала за його мешканцями. Подивилась, послухала… І в мене з’явився план. Перш за все, нам доведеться прикинутись місцевими… Тому тих трьох типів на дорозі доведеться таки обшукати. Якщо, звичайно, ними ще місцева звірина не пообідала.

– Якщо ти хочеш, щоб ми носили одяг, знятий з мертвяків, то я проти, – одразу заявила Марія.

– Та тобі й не треба, сонце. Ти в своєму одязі будеш виглядати тут цілком природньо. А от нам – доведеться трохи змінити імідж. І, Горіне… Обладунки доведеться зняти.

– Ще чого! – встав у позу дворф.

– Горіне, не дуркуй. Таку броню, як в тебе, в цьому світі можна побачити хіба в музеї… Та й то навряд, бо з того, що мені вдалося дізнатись – ті музеї, скоріш за все, не збереглись. А тримати тебе постійно під ілюзією буде занадто накладно – в мене мана тут відновлюватиметься в рази повільніше, ніж удома… До того ж, – ельфійка посміхнулась, – ілюзія мені знадобиться для себе. В цьому світі, схоже, живуть самі лиш люди – принаймні я більше нікого не бачила. І всі, як назло, світлошкірі. Втім, зараз не про це. Підходьте ближче, сідайте…