Шлях мисливця. Частина 2

– Ходуни зазвичай пересуваються групами. Вистрелиш або зачепиш одного – звернуть увагу всі одразу. Ти не дивись, що вони на вигляд незграбні – як зачують здобич, відразу стають дуже швидкими й спритними. Але можна знищувати тихо, одного за одним. Заодно й набої економиш.

Старий покинутий склад був огороджений металевою сіткою, в багатьох місцях давно вже порваною або взагалі поваленою. Всередині збереглося кілька напівзогнилих ящиків, стара поіржавіла вантажівка, металевий бокс із вікнами, що колись мав слугувати житлом для охоронців – та й все.

А ще тут постійно тинялись ходуни.

Колишні люди виглядали… Майже як люди. Не рахуючи того, що брудні, зачухані, у рваних рештках того одягу, в якому їх застала катастрофа. Багато в кого на руках, ногах та інших частинах тіла садна та подряпини – вештаючись світом, вони часто за щось чіплялись, завдаючи собі дрібних травм і навіть не помічаючи цього. В скляних очах – повна відсутність розуму.

Чи то їх підсвідомо тягнуло до місць, де вони жили раніше, чи вони розраховували, що там легше буде когось вполювати – та найчастіше 

Нічого корисного на складі вже давно не лишилось – тут побували вже й мисливці, і збирачі з табору Кроуфорда, і взагалі всі кому не лінь. Але як місце для тренування – він цілком годився.

– Дивися і вчись, – Бузер видобув з чохла тесак і рушив навприсядки до найближчого ходуна, при цьому майстерно ховаючи свій силует за ящиками, примудряючись не потрапляти в поле зору інших нечистиків та ступаючи на диво безшумно, як для такого здоровидла.

Підібравшись до ходуна зі спини, байкер різко подався вперед, впершись коліном ворогу в спину, лівою рукою прихопив його за підборіддя, тягнучи на себе, правою – тесаком перетяв йому горло. Почекав секунду, поки вдягнене в залишки строкатої зелено-помаранчевої сорочки перестане недоладно смикатись і обережно опустив його  на землю. Потому – так само тихо повернувся назад.

– Бачив? – задоволено гмикнув. – Твоя черга.

Лен дістав ножа, обережно припіднявся, обрав найближчого з ходячих, що стояв до них в півоберту… Рушив вперед.

Раніше Бузер показав йому основи роботи з ножем, доступно пояснивши, що в цілому цього йому на перший час і вистачить – сходитися з кимось в ножових сутичках йому  навряд чи часто доведеться, а от можливість завдати одного влучного удару – ніколи не завадить.

Всього-то й лишалось – непомітно підкрастися… А з цим були проблеми.

Ні, нечутно ходити ельф цілком міг – за рахунок невеликої ваги та деякої вродженої спритності. Але для цього він мав зосередити всю увагу саме на пересуванні. Далеко йому було до того, аби робити це настільки вправно, як Бузер. Або так само легко і невимушено, як Лорі… Хоча на боці ельфійки ще й були тіні, її улюблена сфера темряви, висока чутливість і неймовірна природня гнучкість.

Так, от про її гнучкість зараз не варто згадувати, бо думки одразу звертають куди не треба. Краще зосередитись на тому, що відбувається тут і зараз.

Присісти за ящиком. Озирнутися. Ніби зараз ніхто в його бік не дивиться… Ельф припіднявся і обережно рушив уперед, сфокусувавши погляд на цілі.

– Під ноги дивись, дурбецало! – прошипів за спиною Бузер.

Та було пізно. Уламок ящика зрадницьки тріснув під ногою. Ходун, зачувши гучний звук, зі зловісним хрипом обернувся. Лен метнувся вперед і вдарив його ножем у горло, отримавши фонтан крові в обличчя та на одяг.

Решта ходячих стрімко обернулись, пильно дивлячись на ельфа… І швидко рушили вперед.

– Назад, хлопче, зараз буде гаряче!

* * *

– [цензура] б його побрала! – сидячи під деревом, Бузер намагався перев’язати ліву руку.

Від ходячих вдалось відбитися. Частина з них не пішли за мисливцями, решту вони, відступаючи до захованого у лісі байка, поступово перестріляли. Та з деякими довелось битися врукопашну.

– Вчитися тобі ще й вчитися, Ланг, – пробурчав байкер. – Ну нічого, ми з тебе людину зробимо. Допоможи-но затягнути бинт.

– В мене є краща ідея, – відповів Ленмаріель, розумно не ставши зауважувати, що людину з нього робити не треба – буття ельфа його цілком влаштовує. – Простягни-но сюди руку.

З магією в нього все досі було стабільно кепсько. Але має ж в нього вийти бодай якесь нещасне мале зцілення?

Зцілення, хоч не одразу й насилу, але вийшло. Сліди від кігтів ходуна затягнулись, лишивши по собі лише шрами.

– Ти ще й чаклувати вмієш? – здивувався Бузер. – Ти не казав.

– Та сам щойно згадав, – збрехав, не змигнувши оком, ельф.

– Що ж, це все міняє, – повеселішав здоровань. – Зараз тихенько вертаємось на склад – і повторимо. Поки не завалиш непомітно хоч одного – додому не повернемось!

– А як не впораємось дотемна? – резонно зауважив Лен. Про те, що в темряві він цілком нормально може бачити, вирішив поки не згадувати.

Бузер посміхнувся на всі тридцять два.

– В твоїх інтересах, щоб впорались… напарнику!

* * *

Вони повертались додому.

Старе шосе плавно лягало під колеса. Вибоїни та тріщини в асфальті майже не відчувались – машина Бузера була зроблена на совість, а він не нехтував регулярним доглядом за своїм сталевим другом.

За останні два тижні вони ще кілька разів робили вилазки у зовнішній світ. Брали якісь нескладні завдання (аби сумістити марне з неприємним, як жартував Бузер) або просто відстрілювали дрібну нечисть.

Лен таки навчився непомінтно вбивати ходунів. Не одразу, трохи кострубато і через раз, але навчився. Бузер показав йому, як правильно рухатись – але навіть так ельфу довелось  трохи схитрувати. Очима він дивився, куди і як ступає, а магічним зором – спостерігав за ворогами та їхніми аурами. Худо-бідно, але такий підхід працював.