Шлях мисливця

– Бузер? – Ленмаріель обережно постукав у двері. – Ти тут? – не почувши відповіді, обережно зазирнув всередину.

Байкер сидів на табуреті, притулившись до стіни й закинувши ноги на стіл. В руці у нього була фляга, з якої неспішно щось посьорбував. Явно не сік.

– Хей, Ланг! – здоровань вітально махнув рукою. – Заходь. Які питання?

– Я тут подумав, – почав ельф. – І вирішив, що цілком міг би долучитись до славної когорти мисливців. Ну, знаєш, дорога, байк, небезпека, вітер в спину, ось це от все…

– Ха! – широко посміхнувшись, Бузер відсалютував йому флягою. – Слова не хлопчика… А дуже впевненого в собі хлопчика. Що ж… долучайся.

– Кхм…

– Ахаха! – зареготав мисливець. – Бачив би ти зараз свою пику! Та добре, добре, я зрозумів. Ти хочеш, аби я допоміг тобі та пояснив, що до чого…

Відставивши флягу вбік, він піднявся з табурета.

– Гаразд. Ти, ніби, хлопчина непоганий, та й допоміг мені, по факту – не довелось витрачати на сектантів набої… А їх в мене не так вже й багато. І перше, що варто зробити…

Він рушив у куток, де ширмою була відгороджена завалена усяким мотлохом комора, дістав звідти оберемок якогось ганчір’я і кинув його на ліжко.

– … це перевдягнутися. У цих своїх зелених шмотках ти мов біла ворона.

Лен придивився. Шкіряна куртка – схожа на ту, що носив сам Бузер. Але, на відміну від своєї новішої товаришки, ця вже повидала життя. Затерта, заяложена, під пахвою – дірка. Причому там одежина явно не просто порвалась – їй допомогли чимось гострим.

Штани. Брудні, запецяні, місцями затерті до дір. Але тканина впізнавана. “Джинси”, – згадав ельф. Такі носила Марія.

Ще якісь ганчірки.

– Це моє старе лахміття, – пояснив Бузер. – На тебе може бути великувате… Підшиєш трохи, і буде в самий раз.

– Емм… – Лен спантеличено почухав потилицю. – Я, як би, не вмію. Ну, шити тобто.

– Що ж ти так? – байкер несхвально похитав головою. – Голка з ниткою – кращі друзі волоцюги.

– Так вже склалось, – потиснув плечима ельф. – А вона вміла… – додав мимоволі.

“Де ти, Лорі?” – він звів очі догори, ніби шукаючи там відповіді на своє питання. Небо, звісно ж, не відповіло.

– Сумуєш? – запитав Бузер, одразу зрозумівши все за виразом його обличчя. І тактовно не ставши вдаватись до детальних розпитувань.

– Більше за життя, – чесно відповів Ленмаріель.

– Ясно. Ну… Сумувати будеш потім. А зараз давай, вдягай оце. І знімай той свій зелений клоунський костюм.

Лен зміряв оцінюючим поглядом розкидану ліжком одежину, взяв куртку… та й надягнув її. Поверх своєї зеленої сорочки.

– Ну ти, блін… – не знаходячи потрібних слів, похитав головою Бузер. – А втім, роби як знаєш. Взуття… – він з цікавістю подивився на взуті в сандалі ноги ельфа. – Взуття немає. Та й розміри в нас різні. Але потім щось придумаємо.

– А це що? – Лен зацікавлено крутив в руках щось безформене, зелене, з короткими рукавами. – Футболка?

– Ти диви, які слова знаєш! – реготнув мисливець. – Так, це саме вона.

– Годиться, – ельф розмотав з голови ганчірку, яку Бузер дав йому ще тоді на болоті. Випустив кігті з правої руки та відшматував від футболки кусень тканини приблизно прямокутної форми. І пов’язав на голову.

– Красень, – оцінив байкер. – Штани змінити не забудь, а то виглядаєш як… навіть не буду казати як хто. Тепер – щодо зброї…

Він знову всівся на табурет.

– В нас є, в принципі, карабін, який ми зняли з головного фанатика. Але з нього ти не зможеш стріляти з сідла… Та й набоїв до нього малувато. Краще обміняти в торговців на щось. А ми зробимо ось що…

Він взяв зі стола флягу, зробив великий ковток.

– В нагороду за культистів Кроуфорд обіцяв зброю на вибір зі своєї колекції. Мені зайвий ствол без потреби… А от тобі – не завадить. От до нього ми зараз і підемо! Чого стоїш? Вдягай джинси. Не дивись, що брудні – походити чистим тобі тут нечасто вдасться.

* * *

Кроуфорд був невисоким чоловіком з коротко стриженим сивим волоссям. Він прожив на світі чимало років, заставши ще доколапсні часи – на момент катастрофи він був відставним офіцером регулярної армії.

Коли сталось лихо, і звичний світ полетів шкереберть, старий вояка зібрав невеликий загін з півтора десятка своїх армійських побратимів. Разом їм вдалося дати відсіч тварюкам та врятувати кількадесят біженців, які згодом і стали основою місцевої громади.

Більшість друзів потім розбіглися хто куди: хтось, не прийнявши сидячого способу життя, став мисливцем, хтось у пошуках кращої долі помандрував на захід – подейкували, там збереглись міста. Правда, підтвердити або спростувати ці чутки було нікому – ніхто звідти не повернувся.

Один навіть до сектантів подався. Втім, капрал Бауер і до катастрофи не особливо дружив з головою.

Кроуфорд присвятив весь свій час керівництву поселенням. Вік та здоров’я вже не дозволяли йому воювати, відстрілювати нечисть та лихих людей або ганяти на байку розбитими дорогами Несвіту.

З минулого життя в нього зосталась лише пристрасть до колекціонування зброї. Іноді він вивішував на дошці завдання про пошук якогось рідкісного вогнепалу, клинка або сокири – і часом мисливці щось навіть знаходили. А іноді – пропонував окремі екземпляри зі своєї колекції в якості нагороди за особливо складні завдання.

Ось як зараз.

– Хей, Бузер! – старий відчинив двері. Жив він у добротному дерев’яному зрубі в центрі табору. – Прийшов по свою винагороду? Заходь. Це і є той новачок, якого ти десь відкопав?

Мисливець увійшов всередину. Лен – слідом. Вони опинились у великій кімнаті… яка була майже порожньою – вочевидь мінімалізм був притаманний не лише Бузеру. Ліжко, стіл, на столі – чорна коробка з двома металевими “вусами” (як пізніше дізнався ельф, це був засіб зв’язку). На стіні – килим, рушниця та зелена сумка з червоним хрестом.