Він живий!

– Є відгук!!!

Лоріанхейн вибігла із своєї кімнати – розпатлана, напіводягнена, на ходу застібаючи сукню. Її обличчя світилось чистою, непідробною радістю, очі палали.

Була ніч. Світні артефакти під стелею ледь сяяли.

– Темна, ти чого репетуєш? – сердитий та заспаний дворф, мружачись, зазирнув до вітальні. – Я вже думав, на нас демони напали, чи ще якась срань.

– Є відгук! “Багряні Узи” запрацювали! Він живий, Лен живий! – щасливо посміхаючись, на одному диханні вимовила ельфійка. – Міг би й порадіти, – додала вона трохи спокійнішим тоном.

– Я радію. Дуже сильно, чесно-чесно, – запевнив її Горін. – Ну а волати-то навіщо?

– Що за шум? – Марія, потираючи очі, неквапом вийшла зі своєї спальні. – Лорі, що трапилось?

– Є відгук, – відповіла темна. – Ленмаріель живий. Правда, я відчуваю його якось розмито і непевно… Але головне, що відчуваю! Ти не уявляєш, яке це полегшення…

– Якраз таки уявляю, – Марія кілька разів з силою кліпнула, намагаючись прогнати залишки сну. – Ходімо-но в кімнату управління.

До Середнього Мозку були підключені рунна клавіатура та артефакт – генератор ілюзій. Марія натиснула кілька клавіш – і в повітрі виник плаский ілюзорний екран, на якому синім відображались рядки тексту і стрілка, що розмірено рухалась по колу. Час від часу на її шляху спалахувала велика червона цятка з помаранчевим підписом.

– Я тут ні бельмеса не розумію, – чесно зізнався дворф. – Понапридумував вухатий своїх систем-шмистем… А потім ще ти зі своїми програмами-шмограмами.

– Горін не побурчав – день минув дарма, – саркастично відповіла дівчинка. – Мозку, голос. Результати сканування.

– Так, маленька хазяйко. Виявлено астральний відгук, що на вісімдесят процентів відповідає заданим параметрам. Зв’язок нечіткий, координати визначити не вдається… 

Марія замислилась.

– Потрібно більше даних. Лорі, ти маєш якось записати все, що передає тобі твоє заклинання. Щоб я спробувала ввести це в програму… Може, так хоча б визначимо координати світу, де він зараз є. Але… Це б краще робити на ясну голову. Давай поспимо трохи і вже на ранок займемось?

– Та я тепер вже й не засну, – тихим і трохи винуватим голосом промовила Лоріанхейн.

– Ох, ну добре… – дівчинка стомлено потерла обличчя долонею. – Давай зараз. Хоча потім все одно доведеться чекати… Тоді мені потрібно трохи тієї енергетичної гидоти.

– Це не гидота, – посміхнулась ельфійка, – а тонізуючий еліксир. І мені б він зараз теж не завадив. Горіне, будь такий ласкавий…

– А чого я-то? – здивувався дворф. – А, гаразд.

За хвилину він повернувся з двома флаконами рідини вишневого кольору і поставив їх на стіл.

– Прошу, маленька хазяйко! – знущальницьки вклонився дворф. – І велика, звісно, теж.

– Ну ти й епічний засранець, – здивовано похитала головою Марія. – Навіть в такий момент не можеш обійтись без своїх жартів.

– Так а що? Нормальний момент, – не погодився Горін. – Вухатий знайшовся… ну, ще не знайшовся, але живий, можливо навіть здоровий. Втім, я завжди знав, що він викрутиться. Це ви двоє сирість тут понарозводили… Дівчата, що з вас взяти.

– І то правда, – зумисне милим голосочком прощебетала ельфійка. – Що з нас, дівчат, взяти! Може, великий та сильний чоловік принесе пергамент та письмові приналежності? Мені дані записати треба, щоб Марія могла з ними працювати.

– Я тобі що, хлопчик на побігеньках? Принеси те, принеси це…

– Горіне, будь ласка.

– Ай, гаразд! Зараз принесу усе. Записуйте ваші дані-шмані… Раз вже до ранку почекати не можете. А я, як нормальний та адекватний дворф – піду й віддам належне сну!

* * *

– Щось їх аж занадто багато.

Лоріанхейн та Марія, сховавшись в тінях за кам’яною грядою, спостерігали за великим кристалічним родовищем – одним з найбільших в окрузі. До цього часу ельфійка майже не навідувалась сюди в пошуках матеріалу для накопичувачів – і на це була вагома причина.

Кристалів тут було дійсно багато… І так само багато було бажаючих поживитись халявною маною. Довкола блукали кілька великих зграй полум’ящірок, якимось чином примудряючись навіть не побитись між собою за джерело “їжі”.

– Ллос, їх тут дійсно забагато, – видихнула Лорі. – Але тут ми могли б одразу взяти стільки кристалів, скільки потрібно, і більше нікуди не швендяти… По площі чимось вдарити, чи що? Так, щоб не пошкодити друзи… Частину накрию, з іншими якось впораємось.

– Ти якась аж занадто накручена, – Марія уважно подивилась на неї. – Я розумію, тобі хочеться швидше туди відправитись… Але Мозок все одно ще не завершив роботу. Чи варто поспішати і так ризикувати? Я не проти дати цим тварюкам чосу, але щось мені здається, що ми всіх не переб’ємо.

– Мабуть, твоя правда, мала, – зітхнула ельфійка. – Я трохи не в собі. Коли я усвідомила, що Лен не загинув, і є шанс його відшукати – я раділа, мов дитина. І тепер не можу дочекатися, коли знов побачу його…

– Я розумію, – дівчинка поклала руку їй на плече. – Але ж це не привід гарячкувати. Хіба тут немає більше родовищ по сусідству?

– Є, – кивнула Лорі. – Ходімо звідси потихеньку… Щоб не сполохати весь цей звіринець. Бо тоді – доведеться вже не потихеньку, а бігом.

…Як і передбачалось – навіть з новими даними сканування зайняло неабиякий час. Тож врешті-решт дівчата взяли приклад з дворфа і віддали належне відпочинку. А прокинувшись, всі троє почали помалу готуватися до майбутньої подорожі – аби до моменту, коли Середній Мозок вирахує цільові координати (варіант “якщо вирахує” ніхто навіть не розглядав) бути вже готовими.

Лоріанхейн взялась за приготування критичного запасу зіль та еліксирів. Сюди входили засоби зцілення, питне зілля – яке заміняло воду, при цьому для втамування спраги його було потрібно в рази менше, протиотрута і ще деякі необхідні для виживання речі. Останні тижні їй було не до зіллєваріння – вона була зайнята то довгими безрезультатними пошуками, то актом помсти. Та й не думала якось про свої звичні повсякденні заняття – думки були зайняті іншим.