Помста – це страва, яку подають з Хаосом. Частина 3.

Лоріанхейн стояла на скелі, і пронизливий гірський вітер тріпав її біле волосся. Це був безлюдний куточок її рідного світу – високі гори у південно-західній частині Північного Континенту, куди майже ніхто не забрідав і ніхто не  жив – окрім різноманітних чудовиськ. Але чудовиська нікому не скажуть, що бачили її – максимум спробують вбити, а за це ельфійка взагалі не переймалась.

Здійснення її планів потребувало місця, до якого портал якщо й простежать, то все одно ніц там не знайдуть. Знову привести за собою ворогів до Дикого Світу вона ні в якому разі не бажала.

Лишився один крок. Вона зібрала всю можливу інформацію, підготувалась, як тільки могла. Лишалось завершити справу – і більше можна було до того світу не повертатися. Жодних теплих асоціацій він в неї вже не викликав.

В цілому – помста не принесла розради. Та й не мала б, мабуть. Кішки на душі як шкреблися, так в продовжували шкребтись. Але, принаймні, це дало їй можливість на деякий час відволіктись. Та й фраза, сказана нею тоід Марії, мала сенс: мститись іноді необхідно. Є речі, які не можна лишати безкарними… Принаймні, філософія іллітірі передбачає це.

Поруч на скелі були розкладені кілька вщерть заповнених накопичувачів. Цього разу їй доведеться відкривати два міжсвітових портали підряд, а потім іще один – аби повернутись, тож треба мати можливість швидко відновити ману. Це непрактично – будуть супутні енерговтрати, та й небезпечно – можна легко перевантажити і навіть пошкодити джерело, якщо помилитись. Та Лорі знала, що робить.

Поруч з кристалами лежав чималенький мішок, вміст якого ворушився, шкрібся та іноді злісно сичав.

– Потерпіть, маленькі, – лагідно промовила ельфійка, сплітаючи заклинання. – Скоро матуся вас відпустить.

* * *

Печера Оракула вважалась одним за найзахищеніших місць у східній частині континенту. Аби дістатись туди, потрібно було спочатку пройти крізь Змінений Ліс з усіма чудовиськами, що населяли його, потім – піднятись сходами, видовбаними у схилі гори, пройти коридором, що охоронявся багаточисельним загоном воїнів та магів, і врешті-решт – подолати товстелезні відсувні двері, витесані з одної монолітної каменюки. І, звісно ж, і печера загалом, і конкретно зала провидиці були захищені від просторових переміщень. Але ключове слово – від просторових. Не від міжсвітових.

Охоронці, що чатували у коридорі, мабуть, неабияк здивувалися, коли просто перед ними відкрився портал, і з нього випала купа тварюк. Невеликих – але розмір не завжди має значення… Особливо якщо йдеться про певних істот з Дикого Світу, а саме – про підкам’яних змій, що прогризають собі шлях крізь камінь і нападають знизу, та про чароящірок, що вільно проникають крізь щити і взагалі плювати хотіли на деяку магію.

Коли в коридорі залунали крики й дзвін клинків вкупі з тріском та вибухами, якими зазвичай супроводжується застосування бойових плетінь, стара (яка цього разу, задля різноманітності, перебувала просто в образі людської жінки середніх років) і вухом не повела. На печеру не так часто нападали – та все ж траплялось подібне. 

Та коли просто посеред зали розгорнулось синє марево порталу – підібралась та підвелась із крісла. З переходу вийшла темна ельфійка в червоно-чорному вбранні, що одразу ж підняла праву руку і різко стиснула її в кулак. Почувся хрускіт – це кришились зламані потужним телекінетичним імпульсом запорні механізми дверей.

* * *

– Я знаю, хто ти, дитя, – промовила істота у кріслі, що стояло на підвищенні зі східцями посеред зали. – І знаю, що жага помсти привела тебе сюди. Але вислухай…

– Я не говоритиму з тобою, карга, – відрізала Лоріанхейн, кидаючи бойове стихійне плетіння, потім ще одне, і ще. – Смерть тобі.

– Зупинись! – довкола Оракула спалахнули щити, що поглинали всі атаки. – Я не ворог тобі!

– Так, через твої передбачення я всього лиш втратила найдорожче, – Лорі змінила тактику – тепер вона била щупальцями темряви, які створювали набагато більше навантаження на щити супротивниці. Раз у раз додаючи світле закляття – аби змусити захист увійти в резонанс.

– Я лише відповідаю на питання і не можу передбачити всіх наслідків! – обличчя жінки змінилось – тепер вона теж виглядала як темна ельфійка, в обличчі якої Лорі вгледіла кілька знайомих рис – в тому числі воно віддалено нагадувало Велику Мати О’Кхар та декількох старших жриць. – Востаннє прошу по-доброму – спинись!

– Ти вибрала невдалий образ, – чародійка посилила натиск.

В двері ззовні почали гупати.

– Пані Оракул! Відчиніть двері, ми не можемо потрапити всередину!

Швидко вони впоралися з монстрами…

– Час та Простір захистять мене! – повітря довкола провидиці почало закручуватись та  викривлятись, і в цьому викривленні зникали всі заклинання, що летіли в неї. – Ти нічого не зможеш мені заподіяти!

– Час та Простір, кажеш… – недобре примружилась Лорі, припинивши атакувати звичайною магією.

Там, де задіяний сам просторово-часовий континуум – дієвою є лише одна стихія. А точніше – першостихія. При інших обставинах, при здоровому глузді та у ясній пам’яті, вона б ніколи не вдалась до такого. Але нинішній стан Лоріанхейн не вельми відповідав поняттю “бути при здоровому глузді”...

– Хаосе Всепоглинаючий! – ельфійка звела очі до стелі, розкинувши руки в боки. – Я, твоя вірна подруга, закликаю до тебе! – довкола її тіла почало закручуватись шлейфами химерне фіолетове марево, у якому всі навколишні предмети дивним чином викривлялись та змінювали свій вигляд. – Прийди і розділи зі мною радість битви!

– Зупинись, божевільна! – очі пророчиці розширились. – Ти не відаєш, що робиш!

Двері затремтіли – вочевидь, вартові зневірились у спробах відкрити їх нормальним способом і вдались до бойової магії. Пролунав тріск, великий шматок каменю випав з двері, потім ще один.