Мене ніхто нікуди не посилав

Ленмаріель відчував, що починає помалу божеволіти.

Старий постійно був поруч. Він, як і раніше, не замовкав ні на мить, і якщо спочатку це навіть трохи заспокоювало – все ж перебувати постійно одному в абсолютній тиші теж не надто приємно – то тепер просто зводило з розуму. І якби ж лише це!

Ельф не мав жодної можливості спланувати свої подальші дії. Дід буквально ходив за ним назирці (хоч в умовах Лімбу та їхньої безтілесності поняття “ходити” було доволі умовним) і не давав жодного шансу зробити бодай щось без його відома.

Подумки він вже порахував приблизні параметри необхідного плетіння – це не вимагало від нього жодних дій. Далі треба було провести практичні випробування, аби внести у схему необхідні поправки. Але ж спробуй то зроби, коли цей бісів дідуган усюди тягається за ним по п’ятах…

Так, він цілком розумів застереження Хранителя. Цілком могло статися так, що вселиться він в замерзле тіло – і не зможе далі нічого зробити. Але й лишатись тут назавжди неприкаяним духом було вище його сил.

Так – друзі, радше за все, шукають спосіб його повернути. Та не радше за все, а точно шукають… Але коли їм то вдасться – одному Еру відомо. А якщо й вдасться… Для цього їм доведеться знов прийти у цей льодяний світ. А ельф не міг дозволити, щоб вони знову так ризикували своїм життям. Щоб Лорі ризикувала…

Він саме вирушив, аби вчергове помандрувати реальністю. Це був єдиний спосіб бодай ненадовго відпочити від настирливого старпера – той чомусь не любив покидати Лімб. Можливо, в реальному світі йому вже було нецікаво…

І тоді він це відчув. Поклик. Ледь вловимий, на межі відчуттів, ні на що не схожий – але дивним чином все ж знайомий.

Лен зупинився, напруживши своє магічне чуття. Просканував астрал довкола – на відміну від звичайного сканування, це було доступно йому в безтілесній формі.

Хтось творив, обравши крижаний світ за цільову точку. Це було віддалено схоже на те, як маги або шамани прикликали елементалів у реальний світ… Проте це було дещо інше. Структура плетіння, яке використовував заклинач на тому боці, чимось невловимо відрізнялась.

І ще це була магія Темряви – тепер він зрозумів, що йому здалось знайомим.

Невже Лорі знайшла спосіб витягти його звідси? Але ні – ельфійка хоч і зналась на темній магії, та не на тому її розділі, що стосувався закликів. Та й єдиними досі відомими з подібних заклять або ритуалів там були виклики елементалів Темряви, а не ось таке.

Втім, що тут довго думати? Це шанс!

На здатність швидко приймати рішення Ленмаріель ніколи не скаржився. Минуло трохи більше секунди з тієї миті, як він відчув чужу магію – а ельф вже прожогом метнувся туди, де вмерз у кригу їхній “міжсвітовий” будинок… і де лежало його тіло. Метнувся, сплітаючи на ходу заклинання. Плювати, що воно сире й не до кінця прораховане – іншої нагоди може й не бути.

– Гей, ти що це там надумав, юначе? – пролунав здалеку голос Хранителя. – Раджу негайно припинити!

До демонової матері дідугана.

Будинок був поруч. Духовне плетіння зірвалось з нематеріальних пальців Ленмаріеля… Тепер – кинути астральну нитку в напрямку, звідки він відчував поклик. Аби відповісти на нього.

– Я сказав, припини негайно! – дід матеріалізувався поруч. Таки виліз з чистилища… добряче йому, мабуть, припекло. – Бо запроторю в енергетичну клітку на сто… ні, на тисячу років!

Та було запізно. Ельфа потягнуло до його фізичного тіла, і одночасно поруч, анігілювавши добрячий шматок криги, розгорнулась незвичайна чорна воронка порталу.

– Вибач, діду, – глузливо відповів Лен, – та маю деякі невідкладні справи, тож мушу відкланятись. Щасливо коротати вічність на самоті… – він таки не втримався від цього слова. – Лошара!

– НІІІ!!

Пітьма, що огорнула з усіх боків, приховала від його очей стариганя і заглушила його відчайдушний крик.

* * *

Одягнені в темні балахони неофіти культу Чорного Місяця оточили півколом ритуальний камінь. Довкола стелився туман – капище знаходилось на невеликому острівці посеред болота, і вечірня прохолода вкрила околиці срібною завісою.

Адепт, тримаючи на витягнутій руці амулет у вигляді чорного (от несподіванка) місяця, стояв перед каменем та монотонним голосом читав закляття.

– О темне світило, що на тебе сподіваємось! Почуй мій заклик! Допоможи нам очистити світ цей від скверни та покарати нечестивців, що відкинули завіти предків та занапастили свої душі, користуючись мерзенними машинами!

Трохи смішно було чути про “мерзенні машини” від людини, за чиєю спиною висів автоматичний карабін – але ніхто не сміявся. Неофіти б не посміли. Інших людей поблизу не спостерігалось – інакше над болотом вже лунала б стрілянина.

Нечисті та мутантам, які, бувало, швендяли у цих місцях, гумор взагалі не був притаманний.

– Почуй мене! Пошли нам Обраного, що поведе нас на вирішальну битву!

Повітря над ритуальним каменем потемніло. Темрява поступово згущалась, врешті-решт оформившись у безформену чорну пляму. Вона деякий час коливалась у повітрі, видаючи протяжні булькаючі звуки – а потім з гучним хлопком зникла, лишивши на камені людину у дивному зеленому одязі. Одяг був вкритий памороззю, яка одразу ж почала сходити паром – хоч над болотом було й прохолодно, та ця прохолода була літньою.

Чи не людину? Довгі вуха, що виднілися з-під довгого волосся пшеничного кольору, викликали деякі сумніви.

Втім, хто сказав, що Обраний має виглядати як звичайна людина?

– О діти мої! – натхненно мовив адепт, запрокинувши голову. – Радійте! Чорний Місяць почув наші прохання, тож славімо його! Слава!