Помста – це страва, яку подають з Хаосом

Маріїна порада виявилася слушною.

Приготувати заспокійливе зілля для Лорі, з її навичками алхімії, не становило жодних проблем. Всі необхідні інгредієнти були під рукою: покидаючи Дикий Світ, дослідники лишили на базі у гроті недоторканий запас усіх можливих ресурсів – на випадок, якщо раптом знадобиться повернутися. От воно й згодилось…

Дочекавшись, коли зілля подіє, і трохи привівши думки до ладу, Лоріанхейн, перш за все, зрозуміла, що останні півтора тижня вона майже не спала. І не завадило б надолужити це прямо зараз.

Спала ельфійка довго – майже добу. А прокинувшись, прийнявши душ та нормально (а не похапцем, як до цього) поївши, відчула себе набагато краще. Мішки під очима зникли, обличчя посвіжішало, думки прояснились…

В моральному плані їй все ще було кепсько. Біль втрати безсиле заглушити будь-яке зілля… Зате тепер в голові чітко викристалізувався план подальших дій.

З незмінним флаконом тонізуючого еліксиру в руках Лорі попрямувала до вітальні. Там вже сидів Горін – вмостившись у кріслі, він гортав свій рунний довідник. Вона часом не розуміла, навіщо – всі ті руни майстер мав би вже давно знати напам’ять. Та питань зайвих не задавала.

– Раночку, – привіталась ельфійка.

– О, ти диви, хто повстав із мертвих! – дворф відклав книжку вбік. – Привіт-привіт.

– Лорі! – радісно посміхаючись, Марія вийшла з кімнати управління, де вже другий день чаклувала над Середнім Мозком, намагаючись інтегрувати в його ауру магічне середовище розробки. – Виглядаєш набагато краще. Бачу, моя порада стосовно зілля стала у нагоді.

– Так, сонце… Мені це дійсно допомогло, – Лоріанхейн зробила великий ковток з флакона, поставила його на стіл. – І в голові, як ти й казала, прояснилось. Тепер я знаю, як діяти далі!

– Щось мені, темна, не дуже подобається твій тон, – підозріливо зіщулився дворф.

– Мій тон не кошеня, Горіне, щоб завжди тобі подобатись. А вирішила я ось що… Відшукати Ленмаріеля просто зараз я не можу – стандартні методи пошуку не працюють, тож це потребує кардинально іншого підходу і явно не буде швидко. Але… Хоч я не в змозі просто зараз вирішити цю проблему – я здатна вирішити деякі інші. Які, власне, й призвели до цієї халепи. І для цього, Горіне, мені потрібно буде ще разочок прогулятися до твого світу. А перед тим – ти мені де в чому допоможеш…

– Ну, от щось таке я й підозрював, – дворф скрушно похитав головою. – Темновуха, ти геть вже вар’ята склеїла. Ми звідти ледь врятувались – а ти туди повернутись вирішила?

– Тоді вони про нас знали. А декого – не будемо тицяти пальцями – знали в обличчя. Мене там ніхто не знає й навіть не бачив. Тим більше, я буду під маскуванням…

– Лорі, – Марія виглядала засмученою, – я ж хотіла, щоб тобі легше стало… А не щоб у тобі прокинулась жага крові. Я ж чудово розумію, навіщо ти туди зібралась!

– Сонечко, розумієш… – ельфійка присіла перед нею навпочіпки. – Кохання часто-густо треба відстоювати. Іноді за нього потрібно битись – у найпрямішому сенсі. А іноді – і мститись також.

– А як з тобою щось станеться? – дівчинка, склавши руки на грудях, вимогливо подивилась їй в очі. – Що ми тоді тут робитимемо?

– Зі мною все буде гаразд, мала. Обіцяю. Я буду непомітною, мов тінь… Власне, воно майже так і буде.

– Типова Лорі, – зітхнула Марія. – Гаразд, я вже зрозуміла, що відмовляти тебе марно. Не забудь дати мені зліпок аури Лена і навчити пошуковому заклинанню… Щоб я могла продовжувати роботу. А то ти ще невідомо коли повернешся…

– Обов’язково зроблю, трохи згодом. А зараз… Горіне, мені потрібна деяка інформація.

– Я б тебе краще замкнув у кімнаті, поки в тебе розум на місце не стане… Та тебе ж ще спробуй замкни. Кажи, що потрібно…

* * *

Князівство Оранштейн було однією з держав, що межували зі Зміненим Лісом. І саме в його столиці зараз перебував Дурін, Голос Рун та вищий жрець Великого Майстра. Зручно вмостившись у кріслі в кімнаті готелю, де він зупинився на необхідний для вирішення поточних справ час, дворф неспішно потягував легке десертне вино з кришталевого келиха. Коли свого часу служитель Ауле казав, що не зловживає хмільним – він не брехав. Майже. Проте саме зараз можна було дозволити собі маленьку слабкість і відсвяткувати перемогу.

Адже його ретельно вивірений та до дрібниць продуманий план спрацював на всі сто відсотків. Тепер нахабний єретик Горін точно потрапив туди, звідки живим йому не вирватись… А заодно – і всі його спільники, з якими він подорожував. Жрець не мав до них якихось особистих рахунків – ба більше, навіть уявлення не мав, хто вони такі. Але вони обрали собі не ту компанію – тож хай нарікають лиш на себе.

Потім, щоправда, йому довелося повернутись до Імперії та витримати вельми непросту розмову з архімагом Конрадом – адже той, на відміну від Дуріна, своєї мети не досяг. Їм не вдалось захопити ані самих іншосвітян (хоч живими, хоч мертвими), ані бодай чогось з їхнього майна або записів. Одним словом, замість обіцяних знань та інформації Його Високомогутність отримав дулю з маком – чим був дуже й дуже незадоволений. Тим більше, саме він допомагав з розробкою викривлювачів простору (які, щоправда, мали унеможливити відкриття порталу, а не викликати в ньому збій – поки Дурін не додав у них хитромудрі ланцюжки з використанням старших рун, які дещо підправили функціональність цих артефактів). Він же оплачував допомогу найманців, які їх супроводжували. Бо навіть імперський архімаг, якщо він достатньо розумний, не покладається у таких справах виключно на свої чари.

Звісно, можна було б і не грати втемну. Але… якби портал просто не відкрився, і сутичка, до якої готувався архімаг, відбулася – хтозна, як би все тоді пішло? Звісно, навряд чи хтось зміг би у відкритій сутичці протистояти Конраду, який був по факту був одним з найсильніших магів у світі, але при несприятливому збігу обставин зрадник Горін міг вижити, втекти і десь зачаїтися. І шукай його знов потім… А так – вороги, вважай, власноруч викопали собі могилу. Справою жерця було лише дати їм лопату… Фігурально висловлюючись. Довелось добряче попріти, аби відшукати інформацію про міжсвітові портали, відому народам поверхні, а потім сумістити її з тим, що про міжсвітові переходи знали самі дворфи (ті ж самі мандрівні кола, наприклад), та воно було того варте.