Хранитель Лімбу

Ленмаріель повільно обернувся на голос. Істота, що стояла навпроти нього, виглядала як людина – ну або колись була нею. Чоловік, досить поважного, судячи з вигляду, віку – згорблений, зморшкуватий та з довгою сліпуче-білою бородою. Та й в цілому він весь світився і був напівпрозорим – як і сам ельф наразі.

– Ти хто в біса такий? – підозріливо запитав химеролог.

– Можеш вважати мене кимось на кшталт хранителя місцевого чистилища, – самовдоволеним тоном відповів старигань. – А ти, мій друже – мертвий. Остаточно й безповоротно!

– Ні, не може цього бути, – ельф невіряче замотав головою. – Я ж навіть ніц не відчув! Я тримав захист, мав стрибнути в портал…

– Все дуже просто, о наївна заблудша душа. Твоя вогняна магія, що порушує самим своїм існуванням закони місцевої реальності, врешті не витримала й розсіялась. І тоді ти замерз! Насмерть! – старий мерзенно захихикав. – Але немає худа без добра – нарешті за стільки сотень років хтось та й складе мені компанію. Тож, друже мій, вітаю у Лімбі! Розташовуйся, почувайся, як удома – ми тут надовго! – він хрипло розреготався.

– Ні, трясця Мелькоровій матері! – ельф машинально спробував випустити кігті, і, на диво, це йому вдалось – вони були в нього навіть у примарній іпостасі. Правда, такі ж напівпрозорі й нематеріальні. Потому –кинувся на старого.

Той навіть не намагався ухилятись від ударів. Кожен помах кігтів відривав шматки примарного тіла, які одразу ж відновлювались.

– Припини! – реготав старий. – Припини, навіжений, лоскотно ж бо! Так, а ну зупинись, це вже не смішно!

Він змахнув правою рукою – і Лен стрімко відлетів назад, кілька разів перекинувшись в повітрі.

– Або ти зараз заспокоїшся, – загрозливо промовив дід, – або я тебе запроторю до енергетичної клітки. Посидиш там, подумаєш над своєю поведінкою… Ну то як?

– Гаразд, – сердито процідив Ленмаріель, – біс з тобою.

– Кумедне в тебе при житті було тіло, – зацікавлено подивився на нього старий. – Ти що, якась химера? На перший погляд нічим не відрізняєшся від наших Зоренароджених.

– Я химеролог, – похмуро відповів ельф. – І ти не уявляєш, яке в мене насправді цікаве тіло, – він витягнув руку і спробував вистрелити кістяною голкою.

На його власний подив – вийшло й це. Тільки голка, як і кігті, була не кістяною, а примарною. Він цілив дідові в праве око, та цього разу той спритно ухилився.

– Ай-яй-яй, юначе! – він суворо погрозив Лену пальцем. – Негарно так себе поводити з літньою людиною! Краще влаштовуйся зручніше. Мені стільки всього треба розповісти тобі! Стільки розпитати! Останнім часом зі співрозмовниками в мене якось не склалось… Але тепер-то вже все буде інакше!

Ленмаріель приречено сів на білу поверхню. Мало того, що він, судячи з усього, таки помер – причому не пішов на переродження, а опинився у якомусь підвішеному стані – то ще й застряг Еру знає де в компанії схибнутого старого, в якого рот, схоже, не закривається рівно стільки часу, скільки існує цей світ.

* * *

Дні тягнулись один за одним і складались у тижні. В якийсь момент Ленмаріелю здалося, що він взагалі втратив лік часу… Навколо був лише одноманітний біло-сірий простір. І старий, який, в повній відповідності до ельфових побоювань, не замовкав ані на хвилину.

Він розпитував химеролога про все на світі – про його рідний світ, друзів, звідки він прийшов, про його прижиттєві пригоди та досліди (сам Лен старався уникати слова “прижиттєві”, бо ще не втратив остаточно надії). Ельф відповідав уникливо, в загальних рисах, намагаючись не патякати зайвого – та діда навіть це влаштовувало. Провівши сотні років на самоті, він був радий будь-якому співрозмовнику.

Тому й сам вивалював на нього купу-купезну інформації, без більшості котрої Лен чудово б обійшовся.

Але деяка була й досить корисною. Примітно, що старигань, що забув навіть своє ім’я, натомість напрочуд добре пам’ятав історію світу. І, власне, просвітив Ленмаріеля, чому весь світ тепер перетворився на суцільну кригу.

Колись цей світ був населеним і неабияк розвинутим в магічному плані. Жили тут люди, ельфи (який старий називав Зоренародженими) і ще якісь народи – тут Лен мало що зрозумів, бо особисто йому подібні створіння раніше не стрічались, а виокремити якусь цілісну картину з невпинного торохкотіння Хранителя було напрочуд важко. Коротше, був світ населеним і магічно розвинутим, але, як і більшість подібних світів – не єдиним, а розділеним на держави. І одного разу, як то часто-густо трапляється, спалахнула тут війна.

Воювали між собою дві імперії, що на той час контролювали більшість життєвого простору. Жодна зі сторін не мала вирішальної переваги, тож шальки терезів хитались то в один, то в інший бік, і бойові дії тривали – без особливого успіху для будь-кого з супротивників. Із застосуванням найрізноманітнішої зброї, облогових знарядь, руйнівних бойових плетінь усіх існуючих шкіл та з численними жертвами – з обох боків.

Та якось один з архімагів придумав спосіб переломити хід війни на користь своїх співвітчизників. Для цього потрібно було ні мало ні багато, а пробратися з диверсійною групою вглиб ворожої території… і відкрити там портал у план Льоду. Стаціонарний.

“Ну й дурбецало”, – подумав в цей момент Ленмаріель. Хоча глибоко в душі заповажав колегу, якому вдалось здійснити майже неможливе. Створити стабільний перехід до одного зі стихійних планів – не прорив, а саме перехід – це вам не через ліве плече плюнути.

Згідно з задумом, холод, що просочувався з порталу, мав вразити частину території ворога та відволікти його найсильніших чародіїв задля усунення наслідків – а тим часом союзна армія перейшла б у наступ. Цей задум вдався… І навіть краще, ніж планувалось. Набагато краще.