Темноельфійське горе

Sometimes he comes back, bruised and sore,

Leaves bloody prints upon the floor.

My worry spikes, a silent dread

Imagining him lost or dead.

Lyra Vesperi – I Watch For You

____________________________________

Гліфи пошукового ритуалу, виведені алхімічною фарбою на базальтовій дошці-основі, засяяли тьмяним синім світлом. Намальована по центру блакитна прозора стрілка ожила, крутнулась в один бік, в другий… зупинилась і згасла. Слідом за нею, кілька разів наостанок блимнувши, змеркли і ритуальні символи.

Астральний пошук знов не дав результату. Вже вкотре.

– Та чому ж нічого не виходить, Ллос би його все забрала! – Лоріанхейн спересердя ляснула обома долонями по столу, що був повністю завалений листами з розрахунками та схемами, флаконами з алхімічними рідинами та ритуальним приладдям. Кілька склянок жалібно дзвякнули. – Чому… – останнє слово вона промовила ледь чутно, одними губами. Плечі ельфійки поникли, фіолетові очі потьмяніли – майже як перед тим схема невдалого ритуалу.

* * *

Минуло вже майже три тижні від того моменту, як внаслідок хитромудрої ворожої каверзи та збою у міжсвітовому порталі четвірку закинуло в химерний та небезпечний крижаний світ. Де, намагаючись захистити їх усіх від смертоносного холоду, безслідно зник Ленмаріель.

Перші дві доби Лорі не виходила зі своєї кімнати. Взагалі. Єдиними ознаками того, що вона взагалі жива, були періодично долинаючі звідти нестримні ридання та, іноді – надривні відчайдушні крики. Марія кілька разів намагалась поговорити з подругою та хоч якось заспокоїти її – але не могла навіть зайти всередину: вхід був перекритий магічним бар’єром. Не маючи змоги чимось допомогти ельфійці, мала теж цілими днями ходила сама не своя.

Горін поговорити не намагався – він намагався не відсвічувати. Вибір саме рідного світу дворфа в якості нового місця проживання був його ідеєю, і тепер він винив себе у тому, що сталось. Та й просто побоювався наближатись до темної, коли вона була у такому стані.

Навіть Комочок відчував загальну атмосферу горя та пригнічення. Кіт постійно бігав туди-сюди, нерозуміюче нявкав, підбігав до всіх, аби потертись об ноги (навіть до дворфа, на якого завжди шипів та намагався вкусити). Він бачив, що зі шкіряними щось не так – та не розумів, що саме і як цьому зарадити.

На третій день Лоріанхейн нарешті вийшла до інших у вітальню. Яскраво-фіолетові очі опухли від сліз і були куди ближчими за кольором до більш звичних для представників її народу червоних – та в них світилась рішучість.

– Лорі! – Марія, підійшовши, міцно обійняла її. – Я рада, що ти отямилась.

– З поверненням, – привітався дворф. – Я вже думав – все, мінус темна…

– Не дочекаєшся, - похмуро відповіла ельфійка. – Мені можна завдати болю – як виявилось… Та не так просто зламати. Я шукатиму його – поки є бодай якась надія.

Вона перебралась до лабораторії, перетягнувши туди ліжко – аби менше відволікатись і не покидати робоче місце. Втім, ліжко більшість часу простоювало без діла, бо Лорі майже не спала.

Флакон з тонізуючим еліксиром став її незмінним супутником. Вона знову почала пити “безсонне зілля” – але, навчена досвідом, приймала його невеликими дозами, щоб не зловити відкат. Поринула в роботу настільки, що часом забувала навіть поїсти – в таких випадках Марія приносила їжу до неї в кімнату.

Аби докликатись до ельфа чи отримати бодай натяк на те, де він і чи живий взагалі, вона перепробувала все, що дозволяли її вміння та навички: і магію Крові, і астральну, і різні види ритуалів – в тому числі такі, якими раніше ніколи не користувалась, бо не було потреби.

Пробувала налаштуватись на його ауру, на кров, на душу (хоча з останнім були проблеми – магією душ вона не володіла, а плетіння інших напрямків давали в цьому плані дуже обмежені можливості). Намагалась навіть знову відкрити портал у той злощасний холодний світ – та він більше не відкривався. Крижана реальність протистояла спробам проникнення.

Плетіння та ритуали теж не давали позитивного відгуку. У цих марних спробах минуло більше двох тижнів. І чим далі – тим більше рішучість та запал ельфійки згасали, поступаючись помалу місцем безпросвітній тузі.

Відтоді як вони з Ленмаріелем стали одне для одного більш ніж просто друзями чи колегами – її життя змінилось. Лорі уперше  пізнала смак не просто швидкоплинних ситуативних стосунків – а справжнього кохання. І насолоджувалась ним на повну, купалась у нових відчуттях, мов в свіжій джерельній воді в люту спеку, немов дитина, раділа кожній проведеній разом миті.

І в ту мить, коли портал закрився, а ельф не вийшов з нього – і одночасно зник зв’язок через “Багряні Узи” – цю радісну й тремтливу частинку її внутрішнього світу неначе вирвали з м’ясом. Рана, що утворилась в результаті, не гоїлась і завдавала нестерпного, пекельного болю. І усвідомлення того, що вона безсила повернути все на свої місця, позбутись цього болю і зцілити зранене серце – зводило з глузду й доводило мало не до крику.

* * *

– Лорі? – Марія обережно зазирнула до кімнати крізь прочинені двері. – Я не завадила?

– Заходь, мала, – надтріснутим голосом тихо промовила ельфійка. – Вже не завадиш…

– Що, знову нічого? – дівчинка підсунула стілець, сіла поруч.

– Нічого, – Лоріанхейн довго й протяжно зітхнула. – Я вже перепробувала все, що лиш могла. І астральний пошук, і з “Узами” пробувала гратись, як тільки можливо… Навіть один відьомський ритуал пробувала, хоч це загалом і не моє. Лен колись мені дав пасмо свого волосся… так, напівжартома, – вона сумно всміхнулась. – Я взяла його і провела ритуал, заснований на чарах подоби. Але – результат нульовий… Як і з усім іншим.