Крига

Лоріанхейн прокинулась.

Позавчора ельф та його супутники нарешті повернулись – і їй полегшало. Весь той час, що їх не було, вона не знаходила собі місця – і навіть не могла зрозуміти, чому. Ніщо не віщувало біди, Лену та іншим нічого не мало загрожувати. Навіть у найгіршому випадку удвох з Горіном вони мали б відбитись від будь-якої напасті – принаймні протриматись достатньо часу, аби відкрити портал додому, точно мали б змогу. Та й Марія вже давно була не та, що раніше, і цілком могла за себе постояти.

Аби трохи відволіктись, ельфійка працювала в лабораторії – вона обіцяла малій спробувати створити вибухове зілля для її нової зброї, тож вирішила не відкладати цю справу у довгий ящик. Думки стрибали, зосередитись довго не вдавалось, тому перші кілька спроб були невдалими. Перша приготована суміш просто випарувалась. Інша – вибухнула. Власне, за задумом вона й мала вибухати… Але ж не просто на столі та в стані спокою. В таких випадках Лорі завжди тримала напоготові Щит Темряви, тож втрати обмежились розбитою мензуркою та невеликою кількістю інгредієнтів.

Третій варіант виявився робочим, його можна було брати за основу і працювати з ним далі.

Смарагдове сяйво порталу вона вгледіла через вікно навіть раніше, ніж Великий Мозок, що тепер відстежував усю навколишню магічну активність, повідомив про просторове збурення, і вибігла назовні. Побачивши Ленмаріеля цілим та неушкодженим і знову відчувши тепло його обійм, ельфійка трохи заспокоїлась.

Наступний день вони присвятили відпочинку. Всі першочергові справи були вирішені, запаси матеріалів поновлені – можна було вже нікуди не поспішати.

Одягнувшись та узявши на кухні традиційний флакон тоніка, Лорі вийшла до вітальні. Решта вже прокинулись – Горін чимось грюкав у себе в майстерні, з лабораторії ельфа теж долинав якийсь шум.

Марія, вдягнена та зібрана, перебирала склянки з яскраво-помаранчевою рідиною у поясній сумці. Складений рюкзак стояв біля стіни. Рейкотрон – закріплений на браслеті. Комочок бігав поруч – то терся об ноги, то намагався засунути свого вічно цікавого носа у рюкзак.

Ельфійка таки змогла приготувати кілька порцій стабільного зілля, що вибухало лише при сильному ударі, і тепер мала загорілась провести повноцінне випробування своєї зброї – вже не з металево-скляними болванками, а з бойовими снарядами. Лорі планувала йти з нею – просто аби бути поруч, про всяк випадок.

– Ну що? – нетерпляче спитала дівчинка. – Ходімо?

– Чекай, сонце, – ельфійка зробила ковток еліксиру, – буквально пару хвилин.

– А, ну так, – єхидно промовила Марія. – Тобі ж треба дозу прийняти…

– Ти знову з мене… – “знущаєшся”, хотіла сказати Лорі, але не встигла.

– Увага! – скрипучий голос Великого Мозка заповнив кімнату. – Просторове збурення у квадраті “альгіз-один”. Зафіксовано стандартний портал. Виявлено групу розумних істот…

– Це ще хто, Ллос би їх забрала… – процідила Лоріанхейн. – Лееен! Світлячку! Ходи-но швидше сюди.

– Та чую, чую, – відповів Ленмаріель, поспіхом виходячи з лабораторії. – Мозок, захист! Візуальний режим.

Сталеві віконниці опустились на вікна, крізь які перед цим встигли пробитись різнокольорові спалахи – це піднялись щити. Над підставкою з живим артефактом зіткалась з повітря об’ємна ілюзія, відображаючи прибульців, що вишикувались біля входу до ущелини.

– Що за кіпіш? – на шум зі своєї майстерні визирнув Горін, обтираючи ганчіркою руки. – Куди поспішаємо, від кого женемось?

– Озброєний загін, – відповів ельф, уважно роздивляючись ілюзію. – На місцевих шукачів пригод не схожі – занадто гарно й одноманітно екіпіровані. Та й ті не мали б забратись аж так далеко… О, Горіне, ось  цей, здається, твій родич. Не впізнаєш? – він наблизив зображення дворфа в коричневому плащі.

– Вищий жрець, – майстер різко спохмурнів. – Що ж ти досі не здох, старий пердятел… Вони тут точно через нас. Дурін не став би просто так пхнутися в цю глухомань.

– Я ж казала, – відсторонено промовила Лорі, – що оті ваші походеньки на південь – погана ідея… А ось це хто? Аура світиться так, що аж дивитись боляче.

– Мозок, ідентифікація, – наказав Лен, тицяючи пальцем в зображення незнайомця в пурпуровій мантії.

– Об’єкт – чародій надзвичайно високої сили. Відповідає ступеню архімага згідно класифікації рідного світу Старшого Хазяїна, – під Старшим Хазяїном мався на увазі, звісно ж, Ленмаріель.

Будинок здригнувся. Ще раз. І ще.

– Він пробує наш захист на міцність, – зауважив ельф. – Щити витримають якийсь час… Але навряд чи довго. Архімаг – це не жарт.

– Гадаю, питання “битись чи миритись” вже не актуальне? – запитав Горін.

– Це питання суто риторичне, – відповіла ельфійка. – І жодна з відповідей не є правильною. Бо правильна відповідь – “валити”. І не “кого”, а “куди”. Давай-но, світлячку, перевіримо на практиці, як наша хатинка стрибає між світами.

– Я ж так і не зробив повітряні амортизатори під сваями… – скрушно промовив Лен.

– Та плювати на ті амортизатори. Не розвалиться ж він з першого разу? Битись проти архімага ми не подужаємо, він сильніший за нас чотирьох, разом узятих. А з ним там ще купа народу.

Будинок знову здригнувся.

– Гаразд, – погодився ельф. – Куди стрибаємо?

– Давай у мій світ, – подумавши, відповіла Лорі. – Там перезарядимо накопичувачі і перемістимось уже в Дикий. І заметемо за собою сліди.

– Добре. Мозок, перехід… – ельф почав надиктовувати координати.

Крізь щілини у віконницях пробилося сліпуче смарагдове сяйво – вікно міжсвітового порталу поволі поглинало кам’яний будинок.

– Що за маячня? – раптом спохмурнів Ленмаріель. – Моя просторова кишеня якось дивно себе поводить… 

Біля нього раптово матеріалізувався з повітря той самий артефакт у вигляді срібного прямокутника, винесений з руїн, до дослідження якого у ельфа так і не дійшли руки. Підстрибнув у повітрі, впав на підлогу і ковзнув на середину кімнати.