Туди й назад

– Ну що, – весело спитав Горін, перевіряючи, чи все необхідне упакував в рюкзак. – Ви готові, діти?

– Давай без цієї фрази, – попросив Ленмаріель, поправляючи наплічну сумку. – А то в мене знову виникає бажання щось сказати про твій зріст.

– А в пику?

– Дякую, мабуть, відмовлюсь.

– Тоді менше і відкривай портал. Раніше сядемо, раніше вийдемо…

– Ну, стосовно “сядемо” – це тобі видніше…

– Йшов би ти в дупу, вухатий.

– Я б з радістю, та не знаю дороги. Може, як досвідчений мандрівник, покажеш?

* * *

За минулі кілька днів четвірка завершила всі поточні справи. Живі накопичувачі були створені і, шляхом насичення їх великою кількістю мани, достатньо підрощені, аби зайняти свої місця в нішах на першому поверсі. Тепер захисні контури та портальна схема мали працювати.

Паралельно ельф завершив роботу над плетінням, що мало навчити Великий Мозок сприймати інформацію в текстовому вигляді. І тепер Марія весь вільний час просиджувала біля живого артефакту, тримаючи в руках клавіатуру з рунічними символами і тестуючи нові можливості.

Горін навів порядок у печері. Перш за все він розгріб завали, і, вирішивши не викидати кам’яні уламки, пустив їх в діло. Зробив кілька ростових мішеней у вигляді статуй і встановив посередині приміщення кілька невисоких кам’яних блоків – тепер стріляти зі зброї типу Маріїного рейкотрона або працювати з вибуховими заклинаннями можна було, ховаючись за укриттям.

Лоріанхейн, засівши в лабораторії, вивчала зібрані в аномальній зоні рослини і можливості їх використання в алхімічних сполуках. Часом вона засиджувалась допізна – аж поки до неї не зазирав Лен, лагідно нагадуючи ельфійці, що іноді варто й відпочивати. А іноді, навпаки, вона нагадувала про це йому.

Словом, ніхто не нудьгував.

На черзі була чергова вилазка до Сільверлейку, в околицях якого ельф минулого разу лишив портальний маяк – задля скорочення шляху. Цього разу планувалось поповнити запаси й швидко повернутися назад. І після цього контакти з зовнішнім світом мали на певний час припинитися. Ленмаріель планував налаштувати сканування, використовуючи новостворену систему стеження, і зайнятись пошуком корисних копалин у північних горах – аби менше залежати від місцевої цивілізації.

Ельф, дворф та дівчинка знов були готові вирушати в дорогу, зібрані так само, як і минулого разу: Горін – з рюкзаком, Лен – з наплічною сумкою, Марія – теж з сумкою та в червоно-чорному платті. Лиш цього разу без плащів – бо йти пустелею цього разу вже не передбачалось. Для відкриття порталу зібрались на вулиці – бо з собою планували взяти візок, який у вхідні двері банально не пролазив. Тож весь цей час він лишався замаскованим неподалік від входу до печери.

– Ну що, можемо йти, – промовив ельф. – Лорі, ти точно не хочеш цього разу з нами? Ми вже можемо йти усі, Великий Мозок пригляне за оселею…

– Для цього мені треба було підготувати якісну довгострокову ілюзію. Йти під створеною нашвидкуруч – я краще так не ризикуватиму… Ви ж цього разу туди й назад, тож день-два вже почекаю тут. Тільки не баріться, світлячку! Знайдете все потрібне – і одразу вертайтесь… Якнайшвидше.

– Звісно, Вогнику, – Лен обійняв ельфійку. – Чому ти так хвилюєшся? Нам нічого там не загрожуватиме…

– Сама не знаю, – вона поклала голову на його плече, заплющивши очі. – Щось серце не на місці.

– Все буде добре, люба. Ти дарма себе накручуєш.

– Може й так… Гаразд, Лене. Рушайте… І вертайтесь швидше.

– Добре, – зітхнув ельф. – Пані та панове, шлях крізь простір відчиняється! – продовжуючи тримати Лорі в обіймах, він зробив широкий жест лівою рукою, і над піщаною поверхнею розгорнулось знайоме зелене сяйво з рунічною в’яззю. Очевидно, химеролог щось підправив у заклинанні, бо замість звичного передзвону цього разу відкриття порталу супроводжувалось мажорним акордом лютні.

– Піжон, – хмикнув Горін. І, вхопившись за голоблі візка, ступив у портал. Марія, помахавши на прощання рукою, рушила за ним.

– Час і мені йти, – всміхнувся Ленмаріель. Притягнувши ельфійку до себе, він на довгих кільканадцять секунд злився з нею у поцілунку, – Це щоб ти не сильно сумувала за мною, – останні слова він промовив, вже зникаючи у переході.

– Я все одно сумуватиму, – прошепотіла Лорі, дивлячись, як тане у повітрі зелена рамка порталу.

* * *

– Цього разу, – почав Ленмаріель, коли міські мури Сільверлейка з’явились на обрії, – до скупника підемо вдвох, Горіне.

– Це за яким милим?

– А за таким, що серед нас одна бородата гірська дуринда ні бельмеса не розуміє в артефактах.

– А з чого б це я мав на них розумітися? Здалась мені та ваша магія-шмагія.

– Ну от того я і йду. А від тебе потрібне твоє вміння спілкуватися з торгашами.

* * *

Марія з цікавістю спостерігала за навколишньою метушнею та перехожими, що прямували туди-сюди вулицею. Лен та Горін пішли розмовляти зі скупником, лишивши її чекати, при цьому ельф наполегливо попросив далеко не відходити. Вона й не відходила… Але й просто так стояти було нецікаво.

Ось, грюкаючи колесами по бруківці, проїхав диліжанс. Дівчинка провела поглядом масивний екіпаж з гербами транспортної гільдії на бортах (про те, що золотий кінь – це емблема транспортної гільдії, вона знала від дворфа). Ось неспішною ходою протрусили троє вершників. Двоє мечників, третя – дівчина в плащі та з магічним жезлом на поясі. Схожі на найманців чи шукачів – можливо, збираються в пустелю або щойно повернулись звідти…

Ось, жестикулюючи та жваво розмовляючи про щось, крокує вулицею зграйка підлітків. Жилетки поверх білих сорочок, руки, хоч і недостатньо ще загрубілі, та явно звиклі до роботи – очевидно, чиїсь учні або підмайстри.