Повернення

Зачувши знайомий мелодійний передзвін та побачивши крізь привідчинені двері знайоме зелене світло порталу, Марія радісно вибігла до вітальні.

– Нарешті ви повернулись! Лорі, мені стільки всього треба тобі… Йой. Що це з вами?

Ленмаріель тримав на руках Лорі, що з болісним виразом на обличчі мружилась і прикривала очі долонею. Його власні долоні були в крові.

– Маріє, – він обережно поставив ельфійку на ноги, продовжуючи притримувати її одніє рукою, – відведи її до кімнати, будь ласка. Я буду за півхвилини – руки лиш помию…

– Що з нею? А з тобою що? В тебе кров…

– Це не моя. І не її, не переймайся. Вона просто на сонце глянула… Трохи більше, ніж варто. Схоже, пошкоджена сітківка, треба зцілювати… Давай, мала, я зараз буду.

* * *

Смарагдове сяйво цілющого плетіння, що струменіло з лівої долоні Ленмаріеля, розчинилося в повітрі. Правою він обережно тримав за руку ельфійку, що за заплющеними очима лежала на ліжку.

– Вже можна дивитись, Вогнику. Розплющуй оченята… Як почуваєш себе? – він помахав лівою рукою перед її обличчям. – Скільки пальців?

– П’ять, – фіолетові очі дивились на нього з ніжністю та краплинкою іронії. – І одна нахабна, але дуже мила світлоельфійська мармиза… Почуваюсь значно краще, – обличчя ельфійки набуло серйозного виразу. – Дякую, світлячку. Ти врятував мене… Знову. Навіть не думала, що мене на поверхні так легко можна вивести з ладу…

– Не так вже й легко, – похитав головою ельф. – Це просто зорі так зійшлись… Такі потужні негатори, щоб знешкодити магів нашого з тобою рівня, на дорозі не валяються. А щодо решти… Ну, часом я тебе рятую, часом ти мене, – він посміхнувся. – Таке життя. Відпочинеш трохи? Чи посидіти ще з тобою?

– Полежу годинку. Потім вийду до вас… Треба обговорити те, що сталось, і вирішити, що робитимемо далі.

* * *

Сидячи за лабораторним столом, Ленмаріель з похмурим виглядом вивчав випущені з правої руки кігті, ніби намагаючись роздивитись, чи не лишилось на них слідів крові. Хоча і руки, і самі кігті він по поверненню ретельно відмив.

– Ну що там, білоручка? – єхидно поцікавилась Горінова лиса довбешка, просунувшись у двері. – Як тобі перша кров?

– Мені не до вподоби різати розумних істот, мов худобу, – насуплено відповів ельф. – Якщо тебе це цікавить.

– І це каже химеролог?

– Досліди – це одне. А вбивати таким способом суто заради вбивства – зовсім інше…

– Ти б менше рефлексував, вухатий, – порадив дворф. – Мав би собою пишатися: вряди-годи ти свою темну захищав в бою, а не вона всіх розкидувала. Та й не різав ти там всіх, як я розумію…

Лен дійсно не бився з усіма розбійниками врукопашну. Він чудово розумів, що з його мізерним бойовим досвідом проти більш досвідчених та вмілих ворогів можуть не допомогти ні модифіковані м’язи, ні кігті. Тож химеролог вчинив інакше: діставшись до сивого з більмом на оці, який тримав у руці негатор, він швиденько нарізав того на м’ясний салат, а сам бронзовий диск просто зажбурнув подалі. Варто було б забрати і потім вивчити… Але не було часу розбиратись, як ту штуку деактивувати.

Після того до ельфа повернулась його магія, і решті харцизяк одразу стало непереливки. Розправа була швидкою та безжальною: Ленмаріель був дуже злий. Не так через напад в цілому, як через Лорі, яку цього разу реально могли скривдити. Та, власне, й скривдили – частково спалена сітківка очей, куди ще далі?

Душа рудого ватажка зі специфічним почуттям гумору мала зайняти гідне місце в колекції химеролога, але тому вдалось врятуватись – він мав при собі артефакт, що дозволяв телепортуватись на короткі відстані. Одноразовий, судячи з того, що після першого стрибка далі конопатий драпав своїм ходом.

Влаштовувати гонитву повним хижаків та аномалій містом в Лена не було ні бажання, ні часу. Підхопивши Лоріанхейн на руки (якби вона просто трималась за нього, вони б ішли занадто повільно), він швидко покинув межі міста і звідти вже відкрив портал.

– Може ти й маєш рацію, Горіне. Залиш мене поки що. Мені ще треба перебрати нашу здобич.

– Так мені, може, теж цікаво.

– З яких пір ти став експертом з артефактів? – глузливо запитав Ленмаріель. – Серйозно, друже, йди, не заважай.

* * *

Лорі відновилась досить швидко. Вище зцілення прибрало травму очей, і їй потрібно було лише трохи часу, аби остаточно прийти до тями. Ввечері вся четвірка зібралась за столом у вітальні.

– Власне, що я хочу сказати, – Ленмаріель вистукував пальцями на столі невідомий ритм. – По-перше – Горіне, тебе в тій гільдії авантюристів конкретно налюбили.

Марія хихикнула, Лорі стримано посміхнулась. А дворф насупився.

– Ти що цим хочеш сказати, дилда вухата? Якщо ти знову на мордобій нариваєшся… То дивись. Твої кігтики тобі, в разі чого, не допоможуть.

– Я хочу сказати, що ми були в аномальній зоні. І ніяких самородних артефактів, про які тобі там наспівали – не знайшли. Знайшли, щоправда, багато всього іншого, тож не все так погано…

– Ну то чого тоді докопуєшся?

– Та так, до слова прийшлось. По-друге – у тому місті на півдні авантюристи таки бувають. Майже всі більш-менш цілі будинки розграбовані. Які не розграбовані – до тих не пройти. А до яких можна пройти – там пастки. Добре, що для мене вони не проблема… На відміну від місцевого контингенту.

– Ну, тобто щось ви таки знайшли, – пробурчав майстер. – От з цього би й почав. А не звинувачував мене гірський дух знає в чому…

– Мій друже, такий же нетерплячий, як вогонь, чийого кольору твоя борода… Я ж навмисне лишив солодке наостанок. Ми дійсно назбирали багато всього – хоч здебільшого це й дрібнички. Зразки місцевих рослин, які ростуть в аномаліях, ми, звісно, лишимо нашій милій та незрівнянній майстрині алхімії…