В той же час, в далекій-далекій галактиці (закреслено) просто десь далеко

Блокпост на кордоні Підгірного Королівства являв собою товсту кам’яну стіну з брамою, що перегороджувала тунель. Обабіч брами, усередині стіни, була облаштована кордегардія для вартових.

Цокіт копит по кам’яній підлозі було чути здалеку. Дворф-прикордонник, в кольчузі та з арбалетом у руках, вийшов з приворітної хвіртки - подивитись, кого там цього разу принесло.

Зморений кінь зупинився за кількадесят кроків від брами. Вершник, зіскочивши з сідла, легенько поплескав тварину по шиї та рушив до вартового. Він був у сірому плащі з каптуром і, судячи з субтильної тілобудови - явно не підгірний житель.

– Ти хто такий, людиняка? – ліниво запитав дворф. – До підземель Королівства кому попало вхід не дозволений.

– Мені треба до столиці, воїне, – голос, що долинав з-під каптура, був дзвінким та юним – його власникові навскидку було не більше двадцяти років. – Маю термінове послання для Голоса Рун, вищого жерця Дуріна.

Вартовий кілька секунд дивився на нього незрозумілим поглядом – а потім розреготався.

– Ах-ха-ха! Якийсь голодранець просто так приходить і каже, що йому потрібно до вищого жерця… Звісно ж, ми вас зараз пропустимо, ясновельможний пане, не звольте перейматися! – його тон різко став серйозним. – Жартую, звісно ж не пропущу. Геть звідси, пацан, поки підсрачника не дав.

– Ви тут всі такі тупі? – розчаровано протягнув прибулець. – Чи тебе просто батько в дитинстві, як до стелі підкидав, не щоразу потім ловив?

– Ти мене не біси, наземник, – дворф підійшов ближче, перехопивши арбалет так, щоб було зручніше бити прикладом. – Зараз береш свою клячу та пензлюєш звідси. І тоді я зроблю вигляд, що останніх твоїх слів не чув.

– Ну гаразд, – зітхнув незнайомець і поліз рукою під плащ. Вартовий напружився. – А якщо ось так?

Його рука тримала ланцюжок, на якому висіла металева пластинка з п’ятьма вигравіюваними рунами. Чотири молодших – по краях, немов сторони світу. Та одна старша - рівнесенько посередині.

Дворф вирячив очі.

– Чого ж одразу не показав, дурбецало?! Пішли, пропуск тобі випишу…

* * *

Дурін, Голос Рун та вищий жрець Великого Майстра, сидів у своїй келії за столом, закладеним списаними священним текстом манускриптами. Він був одягнений у свій звичний одяг - брунатного кольору плащ, з голови до ніг розшитий рунними ланцюжками. Ці руни були суто церемоніальними – вишиті звичайними нитками, замість бути намальованими особливою фарбою, вони не мали сили.

Дворф був вже немолодим, і це відбивалось на його обличчі. Його, обрамленого в’юнким, та вже посивілим волоссям, густими вусами та акуратно укладеною бородою (теж, відповідно, сивими), вже торкнулися зморшки. Та все ж воно лишалось, як і колись, владним, зосередженим та певною мірою хижим. Цупкі зелені очі немов заглядали у саму душу кожному, хто мав можливість (чи нещастя) поглянути у них.

У натруджених вузлуватих пальцях жрець тримав списаний чиїмось кривуватим почерком шмат пергаменту, який вже вкотре уважно перечитував.

“Високоповажний Голосе Рун, смію вам повідомити, що зрадника та святотатця Горіна, сина Лодура, бачили в землях людського королівства Вінгфельд, а саме у містах Брімстоун та Сільверлейк. Негідник подорожує в компанії дивно виглядаючого світлого ельфа – за спостереженням, мага та артефактора невідомої сили, та маленької людської дівчинки, про яку, на жаль, нічого конкретного дізнатись не вдалось.

З найглибшою повагою, ваш недостойний слуга.”

Інформатори з поверхні ніколи не називали своїх імен. Та воно й на краще – Дурінові, чесно кажучи, було на ті імена плювати.

Брови жерця загрозливо зійшлись на переніссі, смарагдові очі недобре зблиснули. Горін! Той нахаба, що свого часу вирішив, ніби титул майстра дає йому право проводити випроби зі священними символами Старшого Рунопису, немов зі звичайними ремісничими поробками. Тоді він та інші жерці вимагали для єретика найсуворішого покарання – та, на жаль, за вискочку тоді заступився король. А йти проти волі Його Величності навіть жерцям столичного храму Ауле – зась.

Звичайно ж, без помсти не обійшлось. Коли опальний майстер намірився покинути Королівство, він, Дурін, особисто проникнув до його оселі та розлагодив мандрівне коло. Розлагодив не сильно, аби втручання не було помітним – та все ж достатньо, аби коло перенесло нечестивця зовсім не туди, куди він готувався рушити. В ідеалі – взагалі за межі цього світу.

З того часу про Горіна не чули. Було дійдено висновку, що його або закинуло в найглухішу глушину, звідки він був вже не годен вибратися, або ж у таке місце, де вижити було немислимо. Та якщо він вижив, ба більше - посмів повернутися… Губи жерця розтяглися у хижо-передчуваючій посмішці. Тим для нього ж гірше! Тепер, за межами Королівства, воля правителя вже не захистить його. Єретика буде суворо покарано – аби іншим не кортіло піти його шляхом. А якщо він за цей час вже встиг обзавестися спільниками… Що ж. Тим гірше й для них також.

Головне – не поспішати й зробити усе правильно.

Дурін потягнувся рукою до дзвіночка зі шнурком, що звисав зі стіни.

– Віндаре! – владно гукнув він, підкріплюючи заклик калатанням у дзвіночок.

– Ви мене кликали, Голосе Рун? – храмовий слуга – юний, майже безбородий дворф у такому ж брунатному плащі, але без рунічного шиття – миттю виріс на порозі.

– Та ні, що ти, Віндаре, – лагідно, наче цілитель у лікарні для душевно хворих, промовив Дурін. – То мені просто з нудьги захотілося у дзвоник подзвонити! Звичайно ж кликав, дурню! По-перше, принеси пергамент та чорнила – мені потрібно відправити кілька листів. По-друге, розпорядись, щоб підготували мій екіпаж для подорожі. Для подорожі поверхнею – себто екіпаж, що запрягається кіньми. І по-третє – передай мій наказ старшому жерцеві Тільбуру. Нехай влаштує мені аудієнцію в Оракула.