Плани на майбутнє

Ленмаріель, потираючи очі, що вперто відмовлялися коритись і до кінця не розплющувались, насилу вибрався з ліжка і навпомацки знайшов ногами сандалі. Звівся на ноги, побрів до ванної кімнати, аби освіжитись та привести себе до ладу… І, не зорієнтувавшись в просторі, з усього розмаху вшпетився мізинцем об ніжку стільця.

Наче якесь вайлувате незграбне людисько.

– Ммммелькорові підштанники! – прошипів він, скривившись від болю. Заледве зосередившись, зчаклував мале зцілення на забитий палець. Помотав головою, кілька разів з силою кліпнув повіками, намагаючись відігнати залишки сну, і рушив далі.

Останні тижні, насичені роботою з облаштування будинку та розгортання нової спостережної системи, вкрай вимотали його. Постійне використання складних плетінь виснажує не гірше за важку фізичну працю, а робота зі схемами та розрахунками виснажувала ще й морально.

Нормально виспатись після всього цього вдавалося не завжди: або знову ж таки робота, бо вдень не все потрібне встигалось, або… або.

Кожна ніч з Лорі була подібна до стихійного лиха. Взагалі всі більш-менш здібні маги користуються пасивними стримуючими плетіннями для регулювання гормонального балансу - аби не відволікатись, особливо під час роботи та навчання. Принаймні таке практикувалось і в його світі, і в рідному світі темної.

Але тепер, за мовчазною згодою, обидва ельфи своє блокування зняли і відпустили той горезвісний баланс у вільне плавання. Ну і їх обох теж відпустило… на повну. Ні, не те щоб Лену це не подобалось… але часу на сон останнім часом дійсно не вистачало.

Вмившись та відчувши себе трохи бадьорішим, ельф почалапав на кухню. За столом сиділа Лоріанхейн - з бутербродом та традиційним флаконом тонізуючого еліксиру.

– Раночку, світлячок! – з ніжно-глузливою посмішкою на обличчі привіталась ельфійка. - Йой, бачу, хтось тут трішки не виспався…

– Знущаєшся? – докірливо запитав Лен. Потому, зітхнувши, тяжко опустився в крісло та прикрив очі. – Ох…

– Щось ти геть зморений, – Лорі стурбовано подивилась на нього. – Випий тоніку – полегшає.

– Не питиму я цю гидоту! – сердито відказав ельф. – І тебе, Вогнику, рано чи пізно від неї відучу.

– Ох, ти все тільки обіцяєш… – томно зітхнула ельфійка. Затим – відпила з флакона ковток. – Кльове зіллячко! Ну, не хочеш – то бодай з’їж щось. Бо скоро самі шкіра та кістки лишаться… А ти мені, – вона лукаво примружила одне око, – потрібен здоровим та повним сил.

– Для цього мені потрібно десь добу відіспатись, - Ленмаріель задумався. - Ні, добу мало. Краще дві.

– Раночку! – весело привіталась Марія, бадьорим кроком заходячи в кухню. Підійшла до обладнаної стазис-артефактами шафки, де зберігались продукти, взяла глечик з трав’яним напоєм, налила трохи в горнятко. – Лорі, плесни пару крапель еліксиру, будь ласка.

– Ти й дитину підсадила на це своє питво, – невдоволено констатував химеролог.

– Лен… - втомлено промовила Лорі. – Я не розумію, чого ти прискіпуєшся. Цей еліксир нешкідливий! Ну, якщо не жлуктити його відрами, звісно… Я його пила весь час, що ми знайомі, ба навіть більше - готувати його я навчилася ще вдома, у Підземеллі. Тож припиняй, світлячку, я не хочу з тобою сваритись через всякі дрібниці… Ти снідати будеш щось чи ні?

* * *

– Ну що ж…

Вся четвірка розмістилась у вітальні, вмостившись у крісла. Тут же був і Комочок, який бігав довкола столу з Великим Мозком, періодично намагаючись туди застрибнути і погратися з нерухомим, та все ж живим “другом”. Проте Ленмаріель, вже добре знаючи повадки кота, як і те, що його ніхто не збирається замикати у кімнаті, цього разу встановив навколо підставки з живим артефактом простенький захисний бар’єр. Щит пружинив і щоразу відштовхував кісяру назад. Той, підтримуючи рівновагу з допомогою крил, приземлявся на підлогу та робив наступну спробу.

Лорі тримала недопитий флакон. Лен, відкинувшись на м’яку подушку, майже дрімав. Марія крутила у руках якийсь плаский металевий предмет, на якому з одного боку були вибиті рівні квадрати з вигравіруваними зеленими рунами. Горін… Горін мав слово.

– Отож, – почав він, – шановне панство, а також всякі вухаті та дрібні людиська, – на останньому слові Марія кинула в нього якоюсь дрібною деталькою, влучивши по лисині, та дворф і оком не змигнув. – Радий вам повідомити… що матеріали в нас успішно скінчились. Тобто насправді я ні біса не радий, але вони скінчилися. Принаймні це стосується дерева, металу (як того, що я притягнув з собою, так і того, що ми роздобули у Сільверлейку) та рунної фарби.

– Кристали теж, – додала Лоріанхейн, відсьорбнувши трохи еліксиру. – Багато пішло на систему обігріву та живлення стаціонарних схем… А частина зіпсувалась у ході закличних ритуалів. І це якраз великі самородні кристали, які ми принесли з Дикого Світу.

– Родовищ металу ми так і не знайшли, – продовжив дворф. – Доведеться знов мотнутися до Вінгфельда…

– Мені ця ідея не до вподоби, – ельфійка невдоволено похитала головою. – Ми домовлялися менше контактувати з місцевими і менше світитись, пам’ятаєш?

– Або так, – рішуче заявив майстер, – або треба повернутись до Дикого Світу і поповнити запаси. Що, ця ідея тобі подобається ще менше? Ну тоді варіантів ніц. Та й цього разу в нас все має вийти швидше й простіше – вухатий казав, що лишив там маяк… Агов! Вухатий! Не спи, замерзнеш!

– А? Що? – стрепенувся ельф. – Я не сплю.

– Я бачу, як ти не спиш, – саркастично посміхнулась Лорі. – Я розумію, що мої подушки дуже зручні – але от слинити їх зовсім необов’язково.

– Це тому, – відповів Ленмаріель, – що вночі я не сплю, як всі нормальні ельфи… І взагалі розумні істоти. Слухай, Лорі, дай мені цієї штуки… Бо інакше я сьогодні до тями не прийду.

– Та ну, як можна, – продовжувала веселитись чародійка. – Це ж гидота! І ти казав, що ніколи її не питимеш. Ще й мене грозився відучити…