Я їду додому, в пустелю додому…

 - Чому… завжди я… виконую всю брудну роботу? - сердито пихкав дворф, тягнучи візок з речами.

 - Не ремствуй і волочи давай, - криво всміхнувся Ленмаріель. - Алкота нещасна.

 - Я святкував зі своїми братами-дворфами укладення вдалої угоди! - обурився Горін. - В нас так прийнято!

 - А влаштовувати опісля мордобій і потрапляти за це в клітку у вас теж прийнято?

 - Дідько! Ну що нам заважало коня взяти?

 - Послухай, мій сварливий і трохи лінькуватий друже…

 - Сам ти лінькуватий! Вухате зніжене дурло…

 - Не перебивай. Так ось… По-перше, на коня в нас вже немає грошей. Здогадуєшся, чиєю милістю? Отож. По-друге. Навіть якби ми його через портал протягли - що нам потім з ним робити на тому кінці пустелі? Їздити ми на ньому нікуди не зможемо. На м’ясо забити?

 - Пустив би його на свої досліди… химеродурнолог.

 - На досліди ми тамтешніх тварин наловити можемо, абсолютно безкоштовно. Є ще й “по-третє” - нам всього-то треба вийти з міста, дістатись якоїсь тихої місцини і звідти відкрити портал. Тому я взагалі не розумію, чого ти виступаєш… Тим більше там в основному метал, з яким ти надалі працюватимеш.

 - Ну хоч магією підсобив би!

 - Я ману бережу, мені ще портал створювати.

 - Злидень.

 - Лайдак.

 - Зараз як з’їжджу по мармизі вухатій!

 - Тягни давай… Їздець.

 - Мала, ну хоч ти допоможи!

 - Пф, розігналась, - манірно підтисла губки Марія. - Хоча, знаєш… вибачишся за “дрібну” - так і бути, спробую допомогти. Але це не точно.

 - Злюка ти. Вся в свою темну подружку…

 - Гей, не ображай Лорі!

 - Вона сама кого хочеш образить…

Трійця нарешті завершила свої справи у місті. Ленмаріель виконав свою обіцянку, зробив для місцевої общини дворфів партію артефактів та отримав за це плату. Вони зробили всі необхідні покупки, лишалось одне - знайти транспорт. І транспорт був знайдений.

В сараї місцевого каретного майстра ельф пригледів компактний двоколісний візочок - в нього можна було або запрягти коня, або використовувати, так би мовити, ручну тягу. І в якості ручної тяги виступав… ну а хто ж це ще міг бути? Варіантів небагато.

Візок був навантажений скринею зі зливками металу, мішками з сировиною, невеликим стосом дубових дощок та всілякою іншою всячиною - зокрема, там був мішечок з дешевим напівдорогоцінним камінням. Ну, це для місцевих воно було напівдорогоцінним та дешевим - в дорогих прикрасах його не використовували, а для артефактів, як вважалось, камінці не годились. Але якщо застосувати до них певні методи огранки (якими володіла Лорі), то з цих камінчиків могли вийти непогані накопичувачі.

Ну а ще на візок пішли останні гроші - але то вже не заслуговуючий уваги нюанс.

Віддалившись на кілька миль від міста, вони звернули до лісу, знайшли віддалену галявину, і Лен, просканувавши околиці та нікого навкруги не виявивши, відкрив портал.

* * *

“Нарешті повернулись!” - серце Лоріанхейн радісно тьохнуло, коли ззовні долинув тихий передзвін, а печеру осяяв відблиск від зеленого сяйва порталу.

Першим всередину увійшов Горін, і вираз його обличчя аж ніяк не виявляв радості від повернення додому. Зате різнокольорові очі Ленмаріеля, що з’явився слідом, сяяли не гірше за зірки у ясну ніч. Одразу за ним забігла Марія, назустріч якій з радісним “мрряу” кинувся Комочок.

 - Маленький! Скучив за мною? - дівчинка підхопила на руки та притисла до грудей рожевий клубок шерсті, що одразу ж радісно замурчав.

 - Ну, вухатий? - дворф розтягнув губи у кривій посмішці. - А ти чого не кажеш: “Скучила за мною, маленька”? І на руці її так само візьми, - він перевів погляд на ельфійку та оцінююче зіщулився. - Ну або ти його. А то цей здихлик, мабуть, не впорається.

 - Горіне, - оманливо лагідним тоном промовила Лорі, - німота. Пам’ятаєш? - вона зробила рукою жест, вдавши, ніби формує заклинання. - Це було останнє попередження.

Зробивши кілька кроків уперед, вона обійняла ельфа і міцно притислась до нього.

 - Я сумувала, світлячок, - ледь чутно прошепотіла вона, потершись щокою об його волосся.

 - Я теж, Вогнику. Я теж…

 - О, це надовго, - скрушно похитав головою дворф. - Мала, ходімо поки речі розберемо, чи що.

 - А сам що, не впораєшся? - невдоволено скривилась Марія, не відволікаючись від надзвичайно важливої справи - нагладжування кота.

 - Що значить “сам”?! - сердито  набурмосився Горін. - Хіба мало того, що я це все сюди тягнув? Чи це мені одному треба? Ви тут всі вкрай вже обалділи, я бачу.

 - Та що ж ти будеш робити, - зітхнула Лоріанхейн. Ельфи знехотя розтисли обійми та відпустили одне одного. - Зараз допоможемо тобі. Не репетуй, як мале дитя…

 - Не треба жартувати про мій зріст!

* * *

 - Нівроку камінці, - схвально промовила Лоріанхейн, перебираючи вміст мішечка з кристалами. - На накопичувачі згодяться. Ти молодець, що прихопив їх, світлячок - я про це навіть не подумала. З Дикого Світу я, звісно, взяла з собою деякий запас, але він обмежений, а повертатись туди тільки заради кристалів - ризиковано.

 - Там ще дещо для тебе є, - посміхнувся Ленмаріель. - У Сільверлейку я трохи прогулявся крамницями тамтешніх текстильників - і придивився до місцевих зразків тканин. Взяв кілька рулонів, по одному різних видів. Це, звичайно, не твій павучий шовк, але на вигляд -  якість непогана.

 - То ось на що ти останні гроші вгехав! - єхидно вимовив Горін, перебираючи й сортуючи зливки металу зі скрині. - Ні щоб коня таки взяти, хоча б в оренду, аби бідному дворфу не довелось надривати спину і на собі той клятий візок тягнути…

 - Бідний ти, нещасний, - удавано тяжко зітхнула ельфійка. - Гадаю, тканині я теж знайду застосування… А з павучим шовком, може, з часом і вирішимо проблему.