Срібне місто

Сільверлейк був зовсім не схожим на попереднє прикордонне містечко. З одного боку - він був більшим. Набагато більшим. І водночас життя тут було набагато спокійнішим і розміренішим, без характерної для Брімстона метушні.

Високі мури, монолітні кам’яні багатоповерхівки та гострий шпиль будівлі магістрату тяглись до неба і всім своїм виглядом виголошували стабільність та незламність. Навіть дим з ремісничого кварталу клубочився степенно й поважно. І народу на вулицях було набагато менше - більшість були зайняті своїми повсякденними справами.

 - Так, вухатий, - зібрано промовив Горін. - Я піду навідаюсь до місцевої общини дворфів - гадаю, вони зможуть допомогти нам з вирішенням наших питань. А ви тим часом підіть знайдіть, де нам зупинитися. Заодно можеш дрібній місто показати… Хоча, як на мене - нема тут на що дивитись.

 - Я не “дрібна”! - сердито вигукнула Марія. - Мені скоро чотирнадцять, між іншим!

 - Я й кажу - дрібна, - оскалився дворф.

 - На себе подивись, містер Два-Фути-В-Стрибку…

 - Гей, не жартуй про мій зріст!

 - Горіне, - наполегливо попросив ельф, - не прискіпуйся до дитини. І взагалі, йди вже… До своїх. Не будемо витрачати час. Зустрінемось ввечері на центральній площі. Марія, ходімо.

* * *

 - Отож… П’яний дебош. Непокора. Супротив арешту й напад на вартових… Неодноразові образи блюстителів порядку з використанням нецензурних словесних конструкцій, щоразу інших. Он, в мене навіть записано все… Коротше, список претензій до вашого друга дуже й дуже серйозний. Аби зняти з нього всі звинувачення і звільнити його з-під варти, доведеться сплатити в міську казну чималий штраф.

Ленмаріель сидів за столом навпроти слідчого міської варти, слухав його й меланхолійно кивав у відповідь на кожну фразу. Все, що відбувалось, його не надто хвилювало.

Зате дуже хвилювало Горіна, який сидів у камері попереднього ув’язнення - по суті, клітка розміром сто на сто дюймів.

Починалось все добре. Лен та Марія знайшли пристойний і відносно недорогий (бо без зайвих надмірностей) готель. До Сільверлейка часто приїздили купці та ремісники з інших міст, і всім їм потрібна була можливість просто перебути десь ніч - у спокої та без непотрібної розкоші.

Потім ельф, лишивши малу у номері та наполегливо попросивши нікуди без нього не відлучатись, вирушив у місто, аби трохи прогулятись крамницями місцевих артефакторів. Результатом він, м’яко кажучи, лишився незадоволений.

Місцеві майстри, на відміну від скнари-напіврослика, оцінили його вироби - але давати за них пристойну ціну все одно відмовлялись, посилаючись на можливі проблеми з гільдією. Тож або реєструйся у вищезгаданій гільдії (а це зайвий час та морока), або задовольняйся тим, що дають. Був, звичайно, і третій варіант, і звався він просто й невибагливо - “котись звідсіля”.

Ельф обрав другий варіант - все одно тримати далі при собі заготовки і прості артефакти не було сенсу. І, подумки обізвавши місцевих майстрів артефактної справи “плебеями та нездарами”, рушив назад до готелю.

Ввечері на центральній площі Горін не з’явився. Прочекавши дотемна, Ленмаріель та Марія повернулись до номеру, вирішивши зранку, якщо нічого так і не з’ясується, вирушити на пошуки. Подумки химеролог батькував дворфа останніми словами, підозрюючи, що цей дурко примудрився знайти десь на рівному місці знайти собі пригоди на свою п’яту точку. І, як виявилось, не помилявся - вранці до “Сталевої Лілії” (так називався готель) завітали представники міської варти.

У дворфа справи спочатку теж йшли непогано - він знайшов спочатку місцеву общину гірських жителів, а згодом і спільну мову з ними. У цих краях про майстра Горіна з Підгірного Королівства не чули, та чи довго йому було продемонструвати свої вміння? Тож досить швидко йому вдалось домовитися про купівлю за досить прийнятною ціною деякої кількості різноманітних металів у зливках, трохи більшого запасу - у вигляді руди (її він вже міг би переплавити, облаштувавши собі нормальне робоче місце) та ще деякі дрібниці.

Все б нічого, але, за традицією, дворфи вирішили відзначити вдалу угоду. Крім того, Горін, як виявилось, банально скучив за спілкуванням зі своїми. Тож виторг у місцевого корчмаря цього вечора був рекордним, а поважний рунний майстер в процесі… зовсім трохи перебрав. Трішечки. Ось на стілечки.

Навіть перебравши, він ще поводив себе більш-менш пристойно - але от з логічним мисленням все було набагато гірше. Йому б допетрати, що його супутники вже, скоріш за все, сплять і що ніхто його на центральній площі цілу ніч чекати не буде - та натомість він все ж поперся туди, замість лишитись на ніч у своїх одноплемінників. Причому поперся, не розбираючи особливо дороги. Результат був закономірним: його спробували пограбувати.

Грабіжники, мабуть, були не дуже досвідченими - адже не знали, що жоден дворф не буде проти доброї бійки, а вже цей конкретно взятий дворф давно не бив нікому як слід пику і дуже скучив за подібним. Тож Горін, широко посміхнувшись, радісно кинувся в махач і почав, власне, бити пики та валяти горе-розбишак по всьому провулку. Ті ніц не могли вдіяти - удари ногами та кулаками були дворфу, що дракону дротик, а ножі та кастети мало допомагали проти укріплених рунами обладунків (в цьому, власне, був ще один прорахунок злодіїв - просто так напасти на когось у зачарованому спорядженні може лише хтось альтернативно обдарований). І це він ще був без свого улюбленого молота - азарт бою та хміль у голові змусили його забути про зброю, і він навіть не витягнув її з заплічних петель.

Наспілі вартові сприйняли ситуацію за звичайну п’яну бійку і, не особливо розбираючись, кинулись в’язати усіх. Та Горін вже був у тому стані, коли “молот твій та міцний кулак йдуть за правду святу в розгул”, тому, не особливо розбираючись, хто на нього нападає, дав охоронцям правопорядку добрячої здачі, лишивши кожному на пам’ять по фінгалу під правим або лівим оком - куди вдалось влучити. Деяким - одразу по два.