А вона, а вона… сидітиме сумна

Лоріанхейн, зітхнувши, відклала вбік фоліант з магії Крові. Читати не було настрою абсолютно - інформація не лізла в голову.

 - Ну що, кісяро? - вона з сумом поглянула на Комочка, що, згорнувшись клубком на матрасі, ретельно вилизувався. - Лишились ми з тобою удвох… О, хоча, звісно ж, ні, - обернулась туди, де в кутку, не рухаючись, стояв Залізопузик. - Утрьох. Вибач, залізяко.

Голем не відповів. І тому, що не вмів говорити, і тому, що досі реагував лише на команди свого творця. Та й то - вельми обмежено.

Минуло вже кілька діб відтоді, як решта вирушили на південь. В перший день Лорі просто відпочивала. Потім - вирішила трохи зайнятись справами. Перевірила зброю (скімітар, як завжди, був в ідеальному стані), перевірила та поновила захисні плетіння довкола печери, зробила ревізію своїх запасів. Сходила на розвідку - недалеко, аби надовго не лишати дім без нагляду.

Займатись алхімією не було потреби й сенсу. Без наявності повноцінної лабораторії, з одним лиш похідним набором, варити можна хіба що самі елементарні зілля (ну, для її рівня елементарні). А їх і так вистачало.

Вона пробувала експериментувати з плетіннями, час від часу звіряючись з інформацією з книг - але справа не йшла. Настрою робити щось не було, думки постійно перескакували на інше.

Це було нове й незвичне для ельфійки відчуття. Вона сумувала. Не тому, що було нудно й нічим зайнятися… Ні, це була саме туга ЗА КИМОСЬ.

Щось подібне вона відчувала, коли Марія, пробувши кілька місяців на їхній базі у Дикому Світі, вирішила повернутись додому. Але все ж таки то було інше - тоді вона, нехай і з тяжким серцем, визнала, що мала вправі сама обирати свій шлях, і відпустила її. Філософія іллітірі передбачає свободу вибору…

Тепер же все було зовсім інакше. Останнім часом Лорі помітила - дещо в житті змінилось. Більш того, змінилась вона сама.

Досвід стосунків у минулому в неї не те щоб був багатим та різноманітним, та все ж був - ще в рідному світі, у Підземеллі. Але ніколи це не виливалося у щось більш-менш серйозне. А тут…

Тоді, біля озера, коли Ленмаріель, як вмів, відкрився та зізнався їй - вона не знала й не передбачала, до чого це в майбутньому призведе. Просто вирішила, що має дати ельфу шанс - з огляду на все, що він зробив для неї.

І - несподівано для самої себе - потонула у почуттях. Життя, яке досі крутилося довкола трьох речей - вижити, стати кращою, відкрити нові грані магії та інших мистецтв, розфарбувалось новими кольорами. В ньому з’явилось дещо зовсім нове, що було острівцем тепла та спокою, струною, що пронизувала все тіло і звучала однією, ледь чутною нотою - але постійно. Щось, що змушувало мріяти, мліти й частіше посміхатися. І це “щось” мало втілення у вигляді усміхненого і часом дурнуватого ельфа з волоссям пшеничного кольору.

І його зараз дуже не вистачало.

 - Сподіваюсь, ти довго не затримаєшся, світлячку, - тихо промовила ельфійка, дивлячись у бік входу, звідки до печери проникали промені полуденного сонця.