На новому місці

Ленмаріель розплющив очі. Застібка намету була закрита не повністю, і вранішнє сонце проникало крізь щілину. В принципі, він і без нього би прокинувся - довго спати вдень ельф не любив, та й не міг.

Лоріанхейн лежала поруч, вмостившись на його руці та повернувшись набік. Її дихання було ледь чутним. Сон у ельфйки був надзвичайно міцним і глибоким.

Час було вставати - справи не чекали. Ельф обережно вивільнив руку.

 - Вогнику, прокидайся.

Нуль реакції.

 - Лорі… - він обережно потрусив її за плече. Поцілував у щоку, потім в губи… Жодного результату. - Лорі, та прокинься вже! Бо зараз почну тебе по-іншому будити, і це буде надовго…

 - Та встаю вже, заспокойся… - ельфійка, не розплющуючи очей, перевернулась на спину. - Ще хвилинку. Може, дві… або п’ять…

 - Вогнику, - ельф єхидно посміхнувся, - я тебе давно знаю. Ти кажеш, що “вже встаєш”, а сама просто спиш собі далі.

 - О, Ллос, - Лорі насилу розплющила очі і припіднялась на ліктях. - Немає щастя в цьому світі… Коли мені вже відіспатись як слід дадуть?

 - Та скільки ж спати можна? - здивувався Лен. - Сонце, он, вже високо…

 - Поняття “сонце вже високо” кожен розуміє по-своєму, - не погодилась чародійка, сонно потираючи очі. - Візьми, будь ласка, флакон тоніка - там в сумці зверху… і дай мені.

 - В’язала б ти вже пити цю гидоту, - несхвально промовив ельф.

 - Світлячку, - втомлено зітхнула Лорі, - я її п’ю весь час, що ми знайомі, і навіть більше, і нічого мені від того досі немає.

 - Зараз немає, а потім, може, й буде…

 - Ленмаріелю, - ельфійка чарівно посміхнулась (ну, наскільки можна чарівно посміхнутись напівсонна істота), - будь ласка, зроби це для мене.

 - Маніпулювати мною ось так - нечесно! - образився Лен, але таки пішов виконувати прохання.

 - Я ж темна, - хитро примружилась Лорі. - Значить, мені можна нечесно!

 - Гаразд. Пий свій тонік, сонце, приводь себе до ладу - і ходімо до інших. Вони, мабуть, вже прокинулись і чекають.

 - Гадаєш, - ельфійка одним ковтком випила вміст флакона, - вони без нас там знудились?

 - Не знудились, це точно, - ельф криво посміхнувся. - Але час вже вирішити, що робити далі.

* * *

В ущелині на краю північних гір вони провели вже кілька днів. Спершу - розширили та розчистили печеру. Горін довбав каміння під акомпанемент власного звичного бурчання на тему “дворф працює, решта дивляться”, ельфи виносили відбиті каменюки з печери і розкидали навколо (аби не лежали купою і не демаскували). Лорі - телекінезом, Ленмаріель - повітряною магією. Марія теж допомагала, але не телекінезом - він в неї був ще заслабкий для перенесення важких предметів, а ручками.

Потім приміщення, що вийшло в результаті, нашвидкуруч зробили придатним для життя. Завісили тканиною вхід, розстелили матраси, виділили куточок під кухню, де ельф поставив свою артефактну пічку. В іншому кутку - склали контейнер з Великим Мозком та артефакти-пастки зі зразками фауни, які той самий ельф притягнув з собою з Дикого Світу - за тваринами, як і за живим артефактом, потрібно було принаймні час від часу наглядати і підгодовувати їх.

Діставши заготовки, що в нього були при собі, та попросивши у ельфійки кілька дрібних накопичувачів, Ленмаріель нашвидку зробив артефакт-світильник (звичайний магічний світляк, що накладався на основу з енергетичним кристалом) та два тепловипромінювачі - тут, на відміну від Дикого Світу з його сталим кліматом, варто було подбати пр обігрів, принаймні вночі. Зроблені в польових умовах артефакти вийшли, як він сам скептично визнав, так собі (а на думку дворфа, який тут ніяк не міг змовчати - “на тяп-ляп”), але принаймні працювали, як задумано.

Звичайно, в таких умовах, поки не буде збудоване повноцінне житло, про особистий простір можна було забути. В цілому для четвірки це не створювало незручностей - якщо брати кожного окремо. А от ельфам, якщо говорити про них обох, неможливість побути удвох дошкуляла дуже сильно - ні він, ні вона до такого розкладу виявились не готовими. Врешті-решт Лоріанхейн махнула рукою, знайшла ззовні, неподалік від входу до печери, місце серед скельних виступів, достатньо непомітне, щоб його не можна було побачити здалеку, і встановила там намет. Лен за пару годин склепав ще один обігріваючий артефакт, аби не мерзнути вночі, і потім обоє перенесли до намету свої речі. Горін на це похмуро посміхнувся і виголосив:

 - Ну й валіть, нам місця більше буде.

Кілька разів до ущелини навідувались місцеві хижаки. Здебільшого це були шакали та гієни, що забігали до ущелини з боку пустелі - але розгорнутий на підступах до печери магічний захист був їм не по зубах. Тож вони стояли й настирливо дзявкали, аж поки в них не кидали якимось простеньким плетінням і не змушували тікати. Горін одного разу пошпурив каменюкою і навіть влучив - бідося-шакал тікав з “поля бою”, припадаючи на одну ногу.

Іншим разом зі сходу прилетіло щось схоже чи то на орла-переростка, чи на недокормленого грифона - розмах крил під півсотні дюймів, голова як у тигра і лапи, схоже, від нього ж. Марія вистрілила по літуну з браслета, не влучила - лише вибила кам’яну крихту зі скелі, але цього вистачило, аби “пташка” прониклась ситуацією та забралась геть. Дівчинка похмуро промовила: “Поганий котик”, повернулась до печери і задумалась над тим, як би приладнати до своєї зброї приціл, який свого часу Ленмаріель робив для кулемета. Приціл вона, збираючись в дорогу, прихопила з собою разом з іншим приладдям, насилу запхавши його в рюкзак.

Та найепічнішим був останній випадок. Вночі до місця проживання четвірки навідалась гірська віверна - скоріше за все, хижачка вгледіла з повітря намет та дві аури в ньому, і без зайвих роздумів спікірувала донизу, маючи намір поласувати свіжим м’ясцем. Магічний бар’єр відкинув тварюку, і вона врізалась в землю, сповнюючи околиці сварливим та на рідкість неприємним криком.