Прощавай, Дикий Світ

За кілька днів четвірка була готова до подорожі.

Ідея з використанням рунного кола була схвалена, Лорі навіть не стала особливо сперечатися - їм все одно був ще потрібен певний час на виряд, і вирушати просто зараз було не можна.

Базу в гроті, зваживши всі “за” і “проти”, теж вирішили залишити. Завалили вхід до гроту, і тепер проникнути всередину можна було або порталом - скориставшись напрямком на маяк, бо без нього відкрити портал з вихідною точкою всередині замкненого простору було майже неможливо, або прорубавшись ззовні крізь камінь. Але для цього треба було знати, що там всередині щось є. Магічна активність була зменшена майже до нуля - Середній Мозок, якого лишили в цьому світі, виділивши йому для харчування кілька заповнених вщерть потужних накопичувачів, мав періодично сканувати округу, і на цьому все.

Систему стеження теж рухати не стали. Єдине, що Ленмаріель перевів її в режим очікування - тепер живі датчики не транслювали інформацію постійно, натомість раз на тиждень Мозок посилав їм керуючий сигнал, отримуючи взамін накопичену протягом останніх днів інформацію.

З основної оселі у грот перемістили все начиння, в тому числі меблі і великогабаритні побутові артефакти, на кшталт душової системи. А саму оселю, зітхнувши з жалем, зруйнували… Причому без усякої там магії. Лише стара добра вибухівка. Ну або не стара й добра - бо не зовсім звичайна.

Горін, в теорії, міг створити порох, але в Дикому Світі він не мав для цього необхідних інгредієнтів. А от для Лоріанхейн приготувати кілька флаконів вибухового зілля було не проблемою. Дворф, що трохи знався на гірничій справі, заклав їх у потрібних місцях, підпалив гнота - і накивав п’ятами. Гепнуло так, що затрусилась вся скеля, а потім обвал поховав під собою печеру, де колись знайшла притулок Лорі і яка згодом була розбудована до повноцінного житла. Ніщо більше не вказувало на те, що тут колись жили розумні істоти.

Чому не лишили, навпаки, основний будинок замість запасного? Бо він мав прямий вхід, на відміну від гроту, до якого ще треба було чимало пройти підземними тунелями, і його було значно важче замаскувати. Та й грот з його озерцем більшості з чотирьох був до вподоби, а для Лена й Лорі те озеро тепер і взагалі було свого роду сакральним місцем.

Дворф тим часом завершив усі приготування з побудови мандрівного кола. За відправну точку, про всяк випадок, обрали не грот, а печеру в іншому підземному тунелі.

Ленмаріель та Лоріанхейн стояли на березі озера, вдивляючись в його тепер вже абсолютно незворушні води. Коли вхід був завалений, протяги ззовні перестали проникати сюди - єдиним джерелом повітря тепер були розщелини вгорі. Але їх було недостатньо, аби утворити суттєвий повітряний потік, і ніщо не тривожило поверхню крихітної водойми.

 - Хіба тобі не шкода йти звідси, Вогнику? - з легким сумом у голосі промовив ельф. - Цей світ подарував нам стільки всього нового… І стільки приємних митей.

 - Шкода, світлячку. Звичайно, шкода… - взявши його за руку, ельфійка лагідно подивилась йому в очі. - Якби не обставини - я б звідси й не йшла нікуди. Та ми зробимо все, щоб нам було добре і на новому місці. І нам усім, в загальному - і нам з тобою. Ходімо… час збиратись. Горін та Марія вже чекають на нас.

* * *

Для необізнаного ока мандрівне коло виглядало просто нагромадженням металу, скла й каміння, якому надали більш-менш кільцеподібної форми та розмалювали рунами. Та насправді це була надскладна ритуальна схема, скласти та змусити працювати яку було під силу лише справжньому рунному майстру. А без цього вона була б просто нагромадженням металу, скла й каміння.

Усі четверо стояли всередині з речами. Ленмаріель забив свою просторову кишеню артефактами та заготовками для роботи, також туди влізли всякі побутові дрібниці, на кшталт пергаменту й письмового приладдя, інструменти та магопічка, що мала відносно невеликий розмір. Крім того, в руках у ельфа був саквояж із захищеним контейнером всередині - там перебував Великий Мозок, а на спині - великий плетений короб на шкіряних лямках. Більшість своїх “піддослідних” ельф, як і обіцяв, відпустив на волю, але кілька дрібних істот таки вирішив узяти з собою - ось вони, поміщені у артефактні пастки, якраз в коробі і сиділи. Плетенням короба займались Лорі та Марія - за допомогою телекінезу.

У Горіна за спиною були рюкзак та кайло, а в руках - вірний молот. Не менш вірний Залізопузик стояв поруч - голема, на щастя, в руках нести було не потрібно. Попри всю свою глючність, рухатися в заданому напрямку він все-таки міг.

В Марії на плечах теж був рюкзак (військовий, принесений свого часу з рідного світу), причому чималенький - мала запхала туди всі свої інструменти, прилади та їхні частини, як магічні, так і технічні. Блискавки рюкзака в кількох місцях не сходились, і з них стирчали залізяки та шматки проводів. Ну і, звісно, браслет на руці та нерозлучний Комочок на руках. Дівчинка намагалася зробити для нього переноску, але крилатий та пухнастий улюбленець навідріз відмовлявся туди лізти. Нявкав, дряпався, влаштовував істерику і виривався знов назовні. Довелось брати на руки…

У ельфійки було дві сумки - одна наплічна, з найнеобхіднішими речами, як от книги, інструменти для алхімії та ювелірки, інгредієнти для зіль. І ще одна, більша, в якій були накопичувачі, згортки тканини та запас провізії на перший час для всіх чотирьох. Ну і десяток флаконів тоніка - куди ж без нього? Правильно, без нього нікуди.

Окрім вищеперерахованого, в кожного за спиною була скатка з матрасом та ковдрою - причеплена до рюкзака або просто закріплена мотузками. У Лоріанхейн до неї ще й був прив’язаний намет у згорнутому вигляді - один з трофейних темноельфійських. Його Лорі не стала пускати на тканинні відрізи, а вирішила про всяк випадок лишити. І як в воду дивилась - згодився.