Йти звідси чи не йти - ось в чім питання

 - Отож, друзі, - Лоріанхейн вмостилась у кріслі, тримаючи в руці недопитий флакон тоніка, - назріло одне важливе питання…

Решта четвірки, розсівшись навколо, уважно слухали її. Ну… майже. Марія робила вигляд, що слухає, а сама тим часом крутила в руках напіврозібраний браслет. Радіючи, що магія до неї повернулася, дівчинка з головою поринула у свої експерименти з суміщення чарів та техніки.

 - Останні події показали, що ми в цьому світі… м’яко кажучи, більше не в безпеці.

 - Ага, зате до того тут був просто острівець безпеки, - єхидно промовив дворф. - Монстри, аномалії… Дракончик. Маленький такий.

 - Від монстрів та аномалій ми здатні захиститись, Горіне. Зроби мені велику ласку і притримай трохи свій сарказм при собі… Тим більше він тобі зовсім-зовсім не личить. Гаразд? Дякую. Так, про що я? Про нас тепер знають. Нам вже двічі доводилось відбивати напади, і останнього разу нам дуже пощастило, що всі лишились живі і повернулися додому. Певною мірою, - ельфійка зітхнула, - в цьому винна я. Не замучила б мене тоді ностальгія і не полізла б я у Підземелля - може, всього цього б і не було… Та що сталось, того вже не зміниш. Запечатування якірних точок не допомогло - мабуть, їх по світу ще багато, а гасати пустками і всі їх шукати - довга й невдячна справа… Де я свій тонік поділа?

 - Десь щойно бачив… А! Він у тебе в руці, - Горін до поради “притримати свій сарказм при собі”, звісно ж, не прислухався. - До чого ти хилиш, темна? Що нам варто звідси валити?

 - Ти сьогодні на диво розумний та проникливий, Горіне. Якщо в двох словах - то саме так. Час шукати новий дім…

 - Не хотів би я звідси йти, - невдоволено скривився Ленмаріель. - У цьому світі ще стільки всього нового та недослідженого… Але мати знов справу з інквізиторами чи жрицями Ллос мені хочеться ще менше. Тож ти маєш рацію, Лорі… От тільки куди ми підемо?

 - Ну, - знизала плечима чародійка, - для цього ми тут і зібрались - аби вирішити, куди саме. Як ви, мабуть, розумієте, - вона посміхнулась краєчками губ, - мій світ  нам не підходить.

 - Мій теж, - одразу ж зауважив химеролог. - Знаючи нашого князя та його оточення - мене, мабуть, і досі там шукають. Навіть якщо ми знайдемо місце десь подалі від Великого Лісу… Варто бодай комусь дізнатися, що я повернувся - і за нами почнуть полювати і рейнджери, і таємна варта. А Зоряні Плащі - не ті, від кого можна вічно ховатись. Ну а жити вічно під ілюзією - явно не мій вибір. Та й не допоможе це.

 - Про мій світ, мабуть, і говорити не варто? - Марія зосереджено намагалась вставити накопичувач браслета у кріплення.

 - Так, безмагічний світ для нас явно не годиться, - згідно кивнула Лорі. - Сонечко… ти можеш своїм браслетом зайнятись і згодом, необов’язково робити це прямо зараз.

 - Та я ж слухаю!

 - Ні, - уїдливо промовила ельфійка, - ти вдаєш, що слухаєш. Марія, будь ласка! Ми ж говоримо про важливі речі. Ти вже давно одна з нас, і я б хотіла, аби ти теж прийняла участь.

 - Добре, добре, - дівчинка відклала браслет убік. - Все, уважно слухаю, ні на що не відволікаюсь.

 - От і файно. Горіне, а ти що скажеш?

 - Та що тут сказати, - дворф замислено пожував губу. - У нашому світі є багато місць, куди можна податися. Я, наприклад - до того, як потрапити сюди - збирався на південний континент. Там є держава дворфів-вигнанців, які колись покинули Підгірне Королівство. От тільки… - він уважно подивився на Лоріанхейн. - В нас там теж є темні ельфи. І решта народів їх там само пристрасно й до нестями любить, як і у вас. Власне, є за що… Тож тобі там не будуть раді.

 - Погано, - скривилась Лорі. - Я теж постійно під ілюзією ходити не бажаю. Вистачило з мене…

 - Взагалі, є одне місце, - подумавши, продовжив Горін. - На заході нашого континенту є пустеля. Чималенька така… Там ніхто не живе - по-перше, бо пустеля, а по-друге, бо виникла вона чи то після якоїсь давньої війни, чи іншого шухеру - я не настільки добре знаю історію, щоб точно сказати. Тому там теж, як і в Дикому Світі, вистачає і аномалій, і пасток, і монстрів - хіба що тут вони лютіші. Трохи північніше - гори, тягнуться до самого океанського узбережжя, і там теж ніхто не живе - бо там віверни, дракони, нечисть всяка, а корисних копалин не так багато, щоб ризикувати через них своєю дупою. Підходяща, в принципі місцина, аби не привертати до себе уваги, і безлюдна… Але! - дворф значуще підняв вказівний палець догори. - Туди часом забрідають авантюристи і всякі шукачі легкої наживи. В пустелі лишились руїни древніх міст, ще багато всякого… Ті ж самі органи місцевих тварин, деякі рослини та мінерали дуже цінні.

 - Як зайдуть, - хижо посміхнулась ельфійка, - так назад вже й не вийдуть! Мені такий варіант до вподоби. Треба підібрати максимально глухе й віддалене місце… І, бажано, десь поблизу гір. Нам буде потрібен камінь - для будівництва нової домівки.

 - Знов все по новій будувати… - зітхнув Ленмаріель.

 - Слухайте, - втрутилась Марія, - а чого б не спробувати збудувати щось  таке, що могло б переміщатись разом з нами? Щоб не бути прив’язаними до одного місця. Такий собі корабель… але не морський і не космічний, а міжсвітовий. Ну, якщо це можливо, звісно. Було б круто, я вважаю!

 - Ідея нівроку, - оцінив дворф. - Але кораблі зазвичай будують з дерева. А з будівельною деревиною в цьому світі… не те щоб погано - її, рахуй, взагалі немає.

 - Гм… Створити щось живе? - замислився ельф. - Як Коробочка, тільки в більших маштабах. Це, правда, часу займе… Цілу гору плоті потрібно виростити.

 - Ні-ні-ні, - Лорі замахала руками. - Лен, ти мене вибач - але ніяких більше Коробочок. Все, що живе - вразливе, ми це вже з’ясували. Якщо й будувати щось таке - то зі звичайних і достатньо міцних матеріалів.

 - Ну, металу на таке не напасешся, - зауважив Горін. - А от з каменю… Можна було б і спробувати. Тільки треба, щоб воно на різних поверхнях могло стояти… Гм… Зробити сваї? З можливістю регулювання висоти?