Ми цінуємо наміри

Весь цей світ покладу

Біля твоїх ніг, біля тебе…

KARNA - Моя мила

________________________________

 - Лорі… - ельф, зупинившись у дверях, тихо постукав пальцями по одвірку.

Ельфійка, схилившись над столом, зосереджено змішувала інгредієнти в казані, час від часу оглядаючи його вміст через мана-візор.

 - Що ти хотів? - спитала вона, не обертаючись.

 - Ти не зайнята?

 - Це вкрай дивне питання навіть для тебе, Ленмаріелю, - промовила Лорі, все ще не відволікаючись від роботи. - Я постійно чимось зайнята. Ось зараз, наприклад, готую стабілізуюче зілля, яке допоможе відновити організм після вживання “еліксиру безсоння” або якоїсь стимулюючої магії. Після… гм, останніх подій, я вирішила, що нам не завадить мати деякий його запас.

 - Та я зрозумів… Ну а потім? Ввечері, наприклад?

 - Так, - ельфійка відклала вбік мана-візор та алхімічний пестик та нарешті обернулась. - Кажи прямо, що ти хотів. Не тягни… кота за хвіст. Навіть літаючого.

 - Та, власне… - ельф зам’явся. - Може, підемо прогуляємося десь? Недовго.

 - Куди це ти ТУТ зібрався йти гуляти? - фіолетові очі Лоріанхейн розширились від подиву. - У пустку, чи що?

 - Та ні, звичайно, - Лен посміхнувся. - Перенесемось у грот, посидимо біля озера… - він опустив очі додолу. - Поговоримо. Я давно вже хотів багато чого тобі сказати…

Склавши руки на грудях, Лорі уважно подивилась на нього.

 - Це найбільш недолуге запрошення на побачення, яке я чула… в усі часи та у всіх світах, - зітхнула вона. - Твоє щастя, світлячку, що я давно все бачу та розумію… - ельфійка ще кілька секунд мовчала, потім злегка всміхнулась краями губ. - Гаразд, я згодна. Сходимо… до озера. Сподіваюсь, шляхетний світлий ельф відкриє портал для леді, аби вона не перенапружувалась?

 - Як вам буде завгодно! - Ленмаріель, щасливо посміхаючись на всі тридцять два, жартівливо вклонився.

* * *

Вечоріло. Грот під горою за вулканами занурився в сутінки. Поодинокі місячні промені, що проникали крізь розщелини угорі, майже не давали світла - місяць у небі, постійно затягнутому вулканічною димкою, світив украй тьмяно. Але й повністю темно в гроті не було - магічний світляк, що висів над центром озера, давав достатньо світла.

Ленмаріель та Лоріанхейн сиділи на березі, вмостившись на кинутих на каміння плащах. Ельф, дивлячись у воду, час від часу крутив пальцями лівої руки, змушуючи світляк обертатись та міняти колір.

 - Я був сліпим, Лорі, - він гірко зітхнув. - Я весь поринув у науку та досліди і не помічав, яке щастя ходить поруч зі мною… Просто в голову не приходило поглянути на тебе з такого боку. Потім, звісно, розгледів… Та не міг підібрати потрібних слів, аби сказати тобі про свої почуття… Мені й зараз… - ельф зам’явся, замислено стиснувши губи. - І зараз важко підібрати необхідні слова. Та більше нестерпно весь час знаходитися поруч з тобою - і просто мовчати. Мене тягне до тебе так само, як метелика вабить вогонь - той самий вогонь, що є у твоєму імені, - він посміхнувся. - Хоч він і темний.

 - Годі, Лене, - м’яко промовила ельфійка. - Досить красивих слів. Ти ж знаєш, що для мене цінні зовсім не вони… Та й потім, я ж тобі вже казала - я все бачу і розумію.

 - І коли ж ти зрозуміла? - Ленмаріель зацікавлено здійняв брову.

 - Ну, коли точно - я тобі не скажу. Але ж я спостережлива, світлячку. І пам’ять у мене гарна. Тож я все помічаю і все пам’ятаю… І всі ті милі дрібнички, якими ти намагався мене порадувати - як от оформлення кімнати на тій твоїй Коробочці. І те, як ти переймався, коли я вирушала до мого світу, і змусив лишити хоч якийсь засіб зв’язку з тобою… І як перший кинувся рятувати мене, коли я там потрапила в халепу. Ти тоді мені цього не розповідав, - Лорі хитро примружилась, - але Горін не вміє тримати язика за зубами. Ну і фінальним штрихом став той випадок у храмі, коли ти кинувся вперед і закрив мене собою від заклинання… яке тебе потім мало не відправило на той світ. Чи ти гадаєш, - її губи розтягнулись в іронічній напівпосмішці, - що я повірила в ту твою вигадку про “чистий прагматизм”?

 - Гадаю, ні, - всміхнувся у відповідь ельф.

 - Отож бо й воно. Тому я давно підозрювала, що я тобі небайдужа. І… мені це приємно. Хоч і дивно було спочатку… Є лиш один нюанс.

Ельфійка задумливо постукала пальцями по коліну, потім продовжила.

 - Ми, темні, цінуємо вчинки - і я твої оцінила. Але, крім того, ми цінуємо наміри. Чого б тобі було раніше не підійти і не поговорити зі мною відверто?

 - Я хотів, - зізнався химеролог. - Та не знав, як ти відреагуєш. Не був певен… що ти просто не посмієшся з мене. Ну, так, як ти це вмієш…

Лоріанхейн уважно подивилась на нього.

 - Та ж ніби й дорослий, - потягнулась і легенько постукала пальцем по скроні. - Ніби й розумний. А кмітливості, як у дитини! Ні, не будемо ображати Марію - кмітливості ще менше. Ти ж мене не перший день знаєш! Якщо я й кепкую з когось - то по ділу, коли є за що. Я б тебе вислухала в будь-якому разі…

 - Гаразд, гаразд, - розсміявся ельф. - Був дурний, визнаю. Треба було не тягнути… Але ж я й хотів раніше це зробити - тоді, коли ми повернулися зі світу піратів.

 - Ну, вибач, - Лорі знизала плечима. - Тоді я була не в гуморі. А втім, забудемо - що вже зараз про це говорити. Ти мені одне скажи, великий і жахливий… - примруживши одне око, вона пильно поглянула на ельфа. - Воно тобі точно треба? Необережним метеликам вогонь обпалює крила.

 - Що ж, - філософськи промовив ельф, - лишається сподіватись, що для мене ти пригасиш полум’я. Як ти там зазвичай кажеш? Трішечки. Ось на стілечки.