Своїх не кидаємо

Над Грінхоллом збирались хмари. Місто готувалось до дощу: вуличні торговці накривал товар рядном, хто мав парасольку - поспішав її дістати та відкрити, решта старались якнайшвидше забратися з вулиці.

Лоріанхейн, загорнута з ніг до голови в сірий плащ, замислено роздивлялась будівлю міської ратуші і високі кам’яні мури в’язниці за пару кварталів неподалік.

Марія мала рацію - світ виявився безмагічним, як і її рідний. Передбачивши такий варіант, Лорі взяла з собою достатній запас накопичувачів - вигребла останні, що були на складі.

Ельфійка нічого не знала про світ, в який вирушає, та це не стало проблемою. Пару днів походивши серед місцевих під маскуванням, вона слухала і спостерігала, слухала і спостерігала. Помітити її в цьому світі було просто нікому.

Тож незабаром загальна картина всього, що тут відбувалось, стала їй зрозумілою. В тому числі і все, що стосувалось піратів і деяких… окремо взятих персонажів.

Склавши усе докупи, неважко було здогадатися, хто такі насправді капітан Вогняна Борода і старший помічник Кіготь. Примітна зовнішність, деякі інші деталі, на кшталт тих самих кігтів або молота (надзвичайно непопулярна серед тутешніх моряків зброя). Та й назва їхнього корабля… як би натякала.

Дізнавшись про це усе, Лорі лише похитала головою. Навіщо ельфу з дворфом було зв’язуватись з морськими розбійниками, вона відверто не розуміла.

Новини про те, що наразі двоє небезпечних піратів схоплені і перебувають у в’язниці в графстві Нью-Дрімшир, де очікують суду (а потому, скоріш за все, шибениці) вже теж докотились до цих місць. Власне, вона й так з часом знайшла б їх - в межах світу “Багряні Узи” вже працювали краще. При інших обставинах можна було б відкрити просто туди, де ці двоє знаходились, портал - але чіткого сигналу, який давай би можливість точно навестись на астральний маячок, чомусь так і не було. Ельфійка підозрювала, що Ленмаріель своїми спробами передати повідомлення щось розлагодив у роботі плетіння. Ну а з дворфом завжди були проблеми через його високу опірність до магії - власне, чари на нього лягли разу так з десятого. І дивно, що досі якось тримались.

Власне, порталом вона й так скористалась - аби дістатись потрібного міста. Подорож морем в її плани не входила. Тому - взяти мапу, вирахувати приблизні координати (звідти до потрібного місця можна вже дістатись своїм ходом) - і вперед.

Тепер лишалось дочекатись ночі… Тому що вночі ховатися в тінях - набагато легше.

* * *

 - Нудьга смертна, - пробурчав Горін, намагаючись нігтем щось видряпати на стіні камери.

 - Не переймайся, друже, - філософськи відповів Ленмаріель, що сидів біля стіни, прикривши очі. - Я чув розмови охоронців - за два дні має повернутись суддя. Тоді й розважимось.

 - Як гадаєш, як саме нас стратять? - поцікавився дворф, лишивши стіну у спокої.

 - Ну, - ельф відкрив очі, - враховуючи специфіку цього світу, нас, по-перше, можуть розстріляти.

 - Куля в лоб, так куля в лоб, - погодився майстер.

 - По-друге, можуть відрубати голову…

 - Тобі й без неї непогано буде.

 - Тобі - тим паче. По-третє, можуть спалити на вогнищі. Хоча так здебільшого роблять з усякими відьмами й чаклунами…

 - Це як? - здивувався Горін. - Тут же магії немає.

 - Всесвіт повен парадоксів, мій бородатий друже. Магії нема - а відьми є! До речі, а в вашому світі що робили з піратами? Ти ніби трохи в темі стосовно цього.

 - Нічого не робили, - буркнув дворф. - В нас їх ніколи живими в полон не беруть.

 - Ясно… Власне, є ще один варіант, він же найімовірніший. Коли нас вели сюди містом, я встиг помітити, як на центральній площі споруджують дебелий такий ешафот, а на ньому - щось дуже схоже на шибеницю. Тож гойдатися нам з тобою в петлі в одному ритмі…

 - Е, ні, я на таке не згоден! - заперечив дворф. - Петля - то для дрібних злодюжок та інших пройдисвітів.

 - А ми з тобою і є злодюжки, - посміхнувся ельф. - Дрібними нас, звичайно, назвати важко…

 - Не хочу я на шибеницю, - спохмурнів Горін. - Вухатий, в тебе точно мани більше не лишилось? Аби хоч щось зробити.

 - Лишилось на дні. На останні краплі я позавчора знову спробував відправити повідомлення через “Узи”. Ні на що серйозне в мене вже сил не стане… А якби й вистачило - то мене наздогнало б виснаження. І проблема навіть не в тому, що тобі довелось би тягти мене на собі, а в тому, що в цьому світі я після нього можу й не очуняти.

 - Не міг лишити трохи на крайній випадок, чи що?

 - Крайній випадок настав вже тоді, коли в нас вкрали матеріали. До речі, а чого б тобі не намалювати на цій стіні парочку рун і не висадити її до Мелькорової бабці?

 - Бо фарба разом з інструментами лишилась на “Крихітці”, дурбецало.

 - Не міг мені віддати, щоб я сховав у просторову кишеню?

 - І кожен раз бігати по них до тебе? Я що, геть дурний?

 - Ну от і повисиш тепер на мотузці, раз такий розумний…

 - Не доведеться ні на чому висіти, - знайомим голосом промовила тінь у кутку. - І чого я навіть не здивована? Вам жити лишилось лічені дні, а ви двоє як завжди - собачитесь та з’ясовуєте стосунки.

Тінь відокремилась від стіни та набула впізнаваних обрисів.

 - Лорі! - ельф радісно підскочив. - Я вже й не сподівався. Думав, моє повідомлення не дійшло…

 - Ну, в мене, знаєш, справи були… всякі, - саркастично відповіла ельфійка. - Наприклад, рятувати Марію, яку ці “слуги Світла” схопили і потягли до свого світу… Ну, тобто до мого рідного світу, якщо точніше, - її голос набув холодного відтінку. - І от саме цим я й займалась… поки ви тут гралися у відважних піратів, жлуктили ром і взагалі, як я бачу, не нудьгували.

 - Ром жлуктити - це більше по його частині, - Лен тицьнув пальцем у дворфа, який у відповідь тільки фиркнув. - Чекай, Лорі! Ти що, нас звинувачуєш?! Ми намагались вибратися звідси! Якби в мене вистачало сили, щоб відкрити портал, ми б давно…