Тіні згущаються

Марія, притулившись до стіни, відсторонено дивилась на забране гратами вікно. Останній тиждень її не тягали на допити і взагалі майже не чіпали. Не відбувалось взагалі нічого - всі дні, як один. Навіть неприємні відчуття, які кайдани з холодного заліза спричиняли симбіонту, і, як наслідок - усьому організму, відчувались якось фоново.

Мінус був в тому, що вона почала замислюватись про усякі не дуже приємні речі. Наприклад - що взагалі буде далі? Вона тут вже досить давно. Вирватися з в’язниці в неї жодного шансу…

Чи прийдуть друзі по неї й цього разу? Чи зможуть врятувати? Ні, вона не сумнівалася, що Лорі об землю розіб’ється, але зробить усе можливе, аби допомогти їй. Та чи зможе цього разу? Це вже не Неополіс, де проти магії, мало хто міг бодай щось вдіяти. Це зовсім інший рівень…

А просидіти решту життя у інквізиторських застінках - зовсім не та доля, якої б вона для себе бажала.

Двері камери відчинились. Ну, хоч щось нове…

Всередину увійшли двоє. Один - середніх років темноволосий чоловік у білому, розшитому золотими символами пальто. Якась важлива шишка, мабуть… Інший - приземистий, товстуватий, у світло-сірій сутані, маківка голови виголена налисо.

 - Привіт, дитя, - заговорив чоловік у білому. - Я єпископ Арнольд, Старший Пріор…

 - Єпископ? - втомлено піднявши на нього очі, промовила Марія. - Пішов ти в [цензура], єпископ!

 - Лихослів’я - гріх, - майже автоматично відповів інквізитор. - Проте у тебе ще є можливість очистити свою душу. Розкажи мені те, що не розповіла брату Андреасу, і тоді…

 - Ваш брат Андреас - квадратний дуб. І бездушний, геть зовсім.

 - Всі ми неідеальні, - несподівано не став сперечатися єпископ. - Але щодо відсутності душі ти помиляєшся - її мають всі живі створіння в цьому світі. Та й у інших, мабуть, теж… Втім, не про те мова. Якщо ти не захотіла відкритись братові Андреасу - відкрийся мені. Твоє бажання піти нам назустріч буде враховане.

 - Мені немає що вам сказати, шановний. Ваші брати-дізнавачі розпитували мене про якісь темні ритуали, підготовку армії Зла та іншу дурню. Якби я щось знала про це - може й розповіла б. А може й ні. Проте я не знаю!

 - Що ж, - зітхнув Арнольд, - бачить Латандер, я хотів як краще.

Єпископ дістав з-під поли пальто позолочену паличку з восьмиконечною зіркою на одному кінці. У зірку був вправлений білий кристал. Марія не могла продивитись його магічним зором - холодне залізо надійно його блокувало - та одразу зрозуміла, що це артефакт. І він їй дуже, дуже не сподобався.

 - Не підходь до мене з цією штукою! - вона намагалась відсунутись, та вже було нікуди - позаду була стіна.

 - Іменем Всеблагого Латандера! Най ця душа пізнає Світло і відкриється! - Арнольд витягнув руку з артефактом уперед, і білий кристал сліпуче засяяв.

Спочатку зреагував симбіонт. Він закричав - в нечутному спектрі, та дівчинка це відчула. І, пересилюючи блокування кайданів, викинув дивну мана-конструкцію, намагаючись протистояти артефакту, що намагався проникнути в саме її нутро та вивернути свідомість назовні.

А потім прийшов біль. Не фізичний - здавалось, боліла сама аура, кожен її квадратний міліметр. І був він настільки сильний… Колись, кілька років тому, ще у Неополісі, у підпільній клініці їй виривали хворий зуб. Наживо, без наркозу. Так от - нинішній біль був у сто разів сильніший.

Марія закричала. Кричала так, що, здавалось, зараз тріснуть губи. Очі заволокло червоною пеленою, вона перестала бачити й відчувати будь-що навколо. Вона й не хотіла відчувати нічого - тільки щоб це пекло нарешті припинилося.

Та воно не припинялося. Це тривало, здавалось, цілу вічність. Аж поки від больового шоку вона, врешті-решт, не втратила свідомість.

 - Викличте брата-цілителя, - підібгавши губи, промовив Старший Пріор. - Нехай приведе її до тями. Нам не потрібно, щоб вона померла.

 - Вдалося щось дізнатись, Ваше Преосвященство? - поцікавився брат Віталіус.

 - Ні, - скрушно похитав головою єпископ. - Вона чинить опір. Надзвичайно вперта дитина… Таку цілеспрямованість, та в світлих би цілях. Застосовувати “світоч” більше нема сенсу. Наступного разу спробуємо класичний підхід.

* * *

Брейнштадт, столиця графства Геленберг - зовсім невелике містечко. Усього кілька тисяч населення і зовсім невелика площа. Тож іноді можна й прогулятись пішки.

Лорі (тобто в даний момент, звичайно ж, Ельяна) неспішно крокувала вулицею. Черговий пункт її задуму можна було вважати здійсненим. Звана вечеря у будинку місцевого купця Фромгарта (для неї більше схожа на витончене моральне катування) минула успішно.

З Фромгартом ельфійку познайомив кузен графа Геленберга, який, в свою чергу, був далеким родичем віконта Ріхтгофена. Власне, найбільше її цікавив не сам купець, а родичі, що наразі гостювали у його будинку.

Ганс та Еліза Фромгарти жили у столиці Бромвельду та володіли каретною майстернею у сусідньому місті. Аби відпочити від столичної метушні, вони вирішили навідатись до двоюрідного брата Елізи - того самого купця. І, тимчасово лишивши займатись всіма справами керуючого майстернею, вирушили в дорогу.

І вже там, чисто випадково (ага,звісно), познайомились з ельфійкою, що лишила рідний дім і мандрувала південними землями.

Вони розпитували її про Південний Континент (звісно дуже обережно - вже знаючи в загальних рисах про історію Ельяни та причини, що змусили її покинути ті місця), про Маер-Ліаріс і тамтешнє життя, про її враження від місцевого людського суспільства. Вона охоче розповідала і, в свою чергу, цікавилась їхньою роботою, життям у Бромвельді та подіями в столиці й іншими дрібничками. Ні, ні слова про інквізицію - наразі мета була не в цьому.