Піратські будні

Таверна “Дохлий окунь” у вільному портовому місті Санта-Роза була одним з улюблених місць відпочинку місцевої публіки. Велику частину якої, враховуючи деякі обставини, складали пірати.

Попри це, тут завжди було більш-менш тихо та обходилось без бійок, стрілянини, поножовщини та п’яних дебошів. Власник закладу, Однорукий Хосе, зміг облаштувати в самому серці піратської вольниці місце, де можна було спокійно провести переговори або просто відпочити.

Сприяла цьому, перш за все, репутація самого Хосе, що був шанованою людиною серед вільних капітанів і корсарів взагалі. В молоді роки він і сам був хвацьким піратом і взагалі улюбленцем долі. За статним смаглявим красенем з залихватсько підкрученими вусами сохнула половина красунь у прибережних містах. А з шаблею в руках він неначе народився, і у кожній абордажній сутичці стрибав на палубу ворожого корабля одним із перших. Не рахуючи, звісно, капітана. Бо хто ж поперед чорта в пекло-то лізе?

Та роки не щадили, а розгульне життя морського розбишаки - не додавало здоров’я. Врешті-решт, втративши в бою руку (ще й праву) Хосе вирішив, що це знак, і час вже зайнятись чимось менш небезпечним.

Звісно, будь-який авторитет, особливо в суспільстві “лицарів моря”, має бути чимось підкріплений. В даному випадку в ролі стовпів авторитету виступали двійко вишибал - племінники самого Хосе. Дебелі, під два метри зростом, широкі в плечах настільки, що ледь пролазили у двері. В якомусь технологічному світі про таких хлопів сказали б, що вони явно пережерли анаболіків. Навіть голіруч вони легко могли вгамувати будь-якого буяна, але все ж про всяк випадок Однорукий озброїв ще й дерев’яними кийками.

Платив люблячий дядечко племінникам їжею й дахом над головою, а ще - запотиличниками, зуботичинами та підсрачниками, без яких змусити бугаїв сумлінно виконувати свої обов’язки було неможливо. Все, що мало піти в розум, в обох легенів пішло у м’язи. З тієї ж причини гроші у них в кишені не затримувались, причому вони потім самі не могли згадати, на що розтринькали останні монети.

На самий крайній випадок Хосе тримав під барною стійкою обріз та пару пістолів.

Горін та Ленмаріель сиділи за пропахлим рибою та кислим пивом дубовим столом. Звісно, просто так сидіти негоже - тому перед капітаном Вогняною Бородою стояла ополовинена пляшка тутешнього рому (лайно - але йой, най буде), а перед старшим помічником Кігтем - майже ненадпита пляшка вина.В цілому у цьому світі ельф старався не пити взагалі: міцних напоїв його організм не сприймав, а пиво та вино тут були до того відстійними, що у його рідному світі навіть забулдиги у найбідніших людських містах погидували б таким. Але наразі він відчував гостру потребу випити бодай чогось.

 - Що далі робитимемо, вухатий? - запитав дворф, хильнувши рому просто з горла. Стопкою він знехтував - вигляд та запах ганчірки, що нею Хосе протирав посуд, наводив на нехороші підозри.

 - Є в мене одна ідея, - замислено відповів ельф, - як нам швидко дістати все необхідне. Північно-Західний Торговий Дім регулярно займається перевезеннями і рідкісних пород деревини, і дорогоцінних металів, і напівдорогоцінного каміння, і ще багато чого… Вони працюють з купцями з багатьох країн і навіть займаються державними поставками. Правда, вони ходять на добре озброєних галеонах з вельми чисельними командами, і звичайним піратам вони не по зубах… Та ми на “Крихітці” маємо впоратись. Є, правда, ще одна проблема - це вотчина Спітнілого Гаррі.

 - Та чхав я на того пердяя в окулярах, - сердито промовив Горін. - Тим більше в мене є підозри, що це він обніс наш схрон на Скелястому і пересрав нам усю малину. Доказів, правда, немає - але крім нього особливо більше й нікому. Проблема в іншому: потикатись на північ - це плисти чортзна як далеко і від Скелястого, і від вільних портів. Тут у нас завжди було лігво, куди можна повернутись і зализати рани…

 - То перенесемо базу зі Скелястого ще кудись, - Лен знизав плечима. - Світ клином не зійшовся на тому острові. Та й все одно звідти доведеться валити, коли вже про це місце знаємо не тільки ми.

 - А ще, - не здавався дворф, - якщо звичайних купців ми брали майже без втрат, то з тими, на кого ти пропонуєш цибати, після кожного рейсу муситимемо латати корабель. І як би ще й команду не довелось постійно поповнювати. А якщо пересремо комусь державні поставки - на нас можуть спустити вояк. Там якраз територія Нортфолла, якщо не помиляюсь… Флот у них що треба. А я мастив бігати від цілої ескадри, навіть на “Крихітці”.

 - Ну, тоді вибору немає, окрім як далі сидіти тут і намагатися знов зібрати все по крупинці. Хтозна скільки часу піде на це…

 - Ну то й почекаємо, - пробурчав дворф. - Все одно сидимо тут вже третій місяць, посидимо й ще, холера не візьме. В цьому світі, до речі, не так вже й погано.

 - Тобі, може, й так, а мені не дуже! - раптово розізлився ельф. - Якщо ти не второпав, то я тобі поясню, дурко: я звик до магії у повсякденному житті, і зараз мене просто накриває від неможливості нею користуватися! Особливо коли скількись мани у джерелі ще є. І чим далі, тим сильніше криє! А користуватись не можна - бо як спустошу джерело, мене звалить виснаження, і одному Мелькору відомо, чи я від нього тут зможу оклигати - бо ману-то нема звідки поповнити!

 - Гуінчше кричи, - порадив майстер. - Бо ще не вся таверна чула.

 - Та чхати мені, хто почує, а хто ні! І на таверну чхати. І на тебе буде начхати, якщо ти вважаєш нормальним застрягнути в цьому примітивному світі бозна на скільки часу, капітан Заяложена Борода!

 - Бороду не чіпай, то святе! - суворим тоном застеріг дворф. - І заспокойся, вар’ят, ми ж ще нічого не вирішили. Може й сходимо разок-другий на північ… Але постійно там ошиватися - не варіант, коли під боком і нортфольці, і цей Сцикливий Гаррі. Я б позбувся очкарика, доки він знову не придумав, як нам піднасрати - але там усюди рифи, мілини, мінливі течії та проходи між островами. В таких умовах “Крихітка” не наздожене фрегат. У відкритому морі ми б йому славно надерли дупу - але він себе не дасть так підловити.