Яскраве світло та гострі вуха

 - Майстре Леопольд? Мені треба з вами поговорити.

 - Так, Лейло? Кажи, я тебе слухаю, - алхімік відволікся від розкладених на столі викладок і уважно подивився на свою помічницю, що стояла у дверях.

 - Майстре… - дівчина знічено дивилась у підлогу, збираючись з духом, аби сказати наступну фразу. - Я отримала звістку з дому… Мамі стало гірше. Цілителі кажуть, вона при смерті… Я мушу їхати. Інакше ризикую більше ніколи не побачити її.

 - Як шкода… - скрушно промовив Леопольд. - Мені дуже не вистачатиме твоєї допомоги і твого вміння працювати з зіллями. Але я розумію твоє горе, тому не смію тримати тебе… Можливо, я можу тобі чимось допомогти? Гроші на дорогу… можливо, якийсь з моїх еліксирів міг би допомогти твоїй матері.

 - Дякую, майстре, - помічниця тепло всміхнулась, - та не потрібно. За той час, що я працювала у вас, я заробила достатньо, аби вистачило на дорогу і ще лишилось. А наші еліксири, на жаль, тут безсилі… Не той випадок.

 - Добре, нехай так… Коли ти плануєш вирушати?

 - Я вже зібрала речі. Якраз встигну на найближчий диліжанс… Часу обмаль.

 - Що ж, тоді… Прощавай? Чи, можливо, ще побачимось?

 - Навряд чи, - Лейла похитала головою. - Якщо мами не стане, все господарство буде на мені… Майстре, я хотіла дещо вам залишити на згадку, - відкривши поясну сумку, вона дістала звідти маленьку, виточену з цільного шматка зеленого кристала, фігурку - сова з листком конюшини у клюві. - Це оберіг. Мати колись зробила… ще коли мала сили на це. Кажуть, він приносить удачу… Поставте вдома на вікні - і, можливо, він принесе вам успіх і в повсякденному житті, і в алхімії.

 - Це дуже дорогоцінна річ, - здивувався Леопольд. - І, мабуть, дуже дорога тобі… Лейло, я не можу це взяти.

 - Не дорожча за нашу з вами дружбу, майстре. Беріть! Інакше я ображусь.

 - Ну гаразд, - алхімік взяв фігурку і сховав її до кишені. - Прощавай, Лейло. Нехай світло Латандера завжди буде з тобою.

 - І з вами най буде світло Його.

* * *

Покинувши майстерню алхіміка, дівчина попрямувала у бік станції, звідки відправлялись пасажирські диліжанси, несучи на зігнутій лівій руці корзинку з особистими речами. Столиця Бромвельда жила своїм життям. Вулицями текли потоки людей - кожен прямував у своїх, відомих лиш йому одному, справах, ритмічно вистукуючи копитами та колесами по бруківці, проїздили карети й вершники. В певний момент, загубившись у натовпі та звернувши у провулок, Лейла (а насправді, звичайно ж, Лоріанхейн) задоволено посміхнулася.

Більшу частину запланованого у південних баронствах їй вдалося здійснити. Перш за все вона, звісно ж, поставила на потік їхню з Ріхтгофеном справу - це була як запорука подальших гарних стосунків з віконтом, що відігравало важливу роль у подальших планах, так і джерело прибутку - яке в подальших планах теж відігравало роль, хай і не таку важливу. У місті вона винайняла підходяще для роботи приміщення і дістала частину необхідного обладнання (дещо в неї було з собою з Маер-Ліаріса, а деякі дрібниці - ще з дому), а на місцевому заїжджому дворі - кімнату для тимчасового проживання. На це пішов весь залишок грошей, виданих в дорогу Міраліеном, та за це ельфійка не переживала - скоро очікувались перші надходження від продажу еліксирів у прикордонному містечку.

І у кімнаті, і в майстерні вона встановила магічний захист - такий, який дозволяли встановити залегендовані можливості Ельяни, тобто не надто надійний. Та у майстерні, окрім цього, ще стояла малесенька, майже непомітна сигналка, заснована на магії Крові. Працювала вона за принципом “Багряних Уз”, даючи знати заклиначу, що хтось порушив кордони зазначеного простору. Тепер, якщо до приміщення хтось влізе - Лорі точно дізнається.

Був і звичайний механічний замок, зроблений місцевим майстром-дворфом. Коли він у розмові випадково дізнався, що леді Ельяна не дуже добре відноситься до інквізиторів, то ще й знижку їй зробив.

Ну а в кімнаті нічого особливо цінного й не було.

Потім - взялася до роботи. Ясно, що сидіти цілими днями за алхімічним обладнанням Лорі не збиралася. Навички ельфійки давали їй можливість у стислі терміни робити певні стандартні еліксири у великій кількості, а потім віддавати їх “партнеру” поступово. Справа пішла, на даний момент, наскільки їй було відомо, прибуток від обох алхімічних лавок Ріхтгофена виріс майже вдвічі і він вже подумував про відкриття третьої.

Через віконта, а також використовуючи листи Міраліена і деяку почуту від нього інформацію, Лорі під різними приводами завела знайомства з деякими іншими представниками благородних сімейств - як у Штернгауті, так і в сусідніх баронствах. Спілкуючись з ними спочатку на відсторонені теми, вона поступово промацувала грунт і у певний момент, ніби між іншим, закидала вудку на тему місцевих інквізиторів та ставлення співрозмовників до їхньої діяльності.

Вдалося їй зустрітись і з представниками сімейства Штернгаут - як зі старим бароном, так і з його племінником. Племінник, загалом, виявився таким же владолюбним негідником, як і дядько. Різниця лише в тому, що старший з негідників підтримував світлих фанатиків, а молодший - волів би, аби вони забрались геть. Через це вони не дуже ладнали.

В процесі усього вищезгаданого їй знов довелось помандрувати навколишніми землями. Тепер вона старалась це робити не сама - в компанії мандрівного загону найманців або прибившись до каравану. Барони не завжди добре контролювали свої території, і на дорогах процвітали розбій та грабунок.

Здібності юної Ельяни не мали б дозволити їй самотужки відбитися від банди горлорізів. І, в разі чого, довелося б розкритись… Навіть якщо вона не залишить свідків, і навіть якщо після цього знищить тіла - раптове зникнення цілої розбійницької ватаги могло б когось насторожити, а когось достатньо розумного - згодом проаналізувати всі обставини і скласти двічі по два.