Сонценароджена

Лоріанхейн тріумфувала. Ельфи Маер-Ліарісу прийняли її за свою - цілковито й беззастережно. Щоправда, для цього довелося провернути цілу кількаетапну операцію, і не сказати, що це було аж так легко.

Для початку вона пригадала все, що знала про високих ельфів, їхнє життя, звичаї та традиції. Більшість цих знань, правда, були частиною того, чому навчали молодих темних ельфів у їх рідних підземних містах, і подавались вони через призму пропаганди та догматів Ллос, згідно яких усі, крім іллітірі, були “невірними” і підлягали, по можливості, знищенню.

Не те щоб сама Лорі сильно любила світлих… І ні, це не тому, що в неї перед очима останнім часом був живий приклад. Ленмаріель якраз відрізнявся від більшості своїх одноплемінників - варто сказати, здебільшого в кращий бік. Тому ні, не через це. Вона просто вважала ельфів поверхні… занадто непрактичними і повернутими на своїй “правильності”. Темні в цьому плані були більш раціональними - так, може мета й не завжди виправдовує засоби, та іноді вона вимагає рішучих і одночасно непопулярних дій.

Як би там не було, чародійка знала, що темні про світлих багато чого гіперболізують або просто вигадують. Рівно як і світлі про темних. Тому деякі знання з її юності варто було ділити навпіл, а то і уп’ятеро.

Та все ж було й багато такого, що відповідало дійсності і було корисним. А можливі прогалини вона заповнила, прочитавши кілька розділів з “позиченої” в бібліотеці Кронбурга книги.

Так, на Південному Континенті високі ельфи теж жили. Десь п’ять сотень років тому кілька шляхетних родів, яких до печінок дістав черговий Великий Князь (Лорі їх чудово розуміла) вирішили звалити від своїх кудись подалі. Та не просто кудись там звалити, а аж на сусідній континент. Побудували кораблі, повантажились у них разом з усім майном - і відпливли. Мало хто вірив, що вони дістануться місця призначення живими, ач ні - дістались і жили там і досі, лиха не знаючи. Детально про їхнє життя було мало що відомо - сполучення між континентами було… поганеньким, м’яко кажучи. І дуже нерегулярним. Портал на таку відстань міг кинути хіба архімаг, та й то йому довелось би для цього напружитись. А водою… Нескінченні люті шторми, аномалії, магічні вири та хтонічні чудовиська Серединного Океану давно відучили більшість потенційних мандрівників від таких намагань. Лише морські гільдії Лоусана та Порт-Лейна - найбільших на півдні портових міст - іноді відправляли у плавання океанські кораблі. Величезні, з безліччю зачарувань на міцність, нафаршировані зброєю та захисними артефактами. І то вони не завжди повертались.

Власне, Лорі дійсно відкривала портал, яким прибула до Маер-Ліарісу, з Південного Континенту. І навіть з тих країв, де дійсно проживали тамтешні високі ельфи. Хіба що обрала для цього місце в глушині, де її дії не привертали б нічиєї уваги.

Для цього їй довелося переміститись спочатку у Дикий Світ, а потім - назад, змістивши точку виходу. Звичайним порталом вона б між континентами не перемістилась - принаймні використовуючи звичне для себе плетіння і не маючи на тому кінці маяка.

А от вже для подорожі з Південного Континенту на Північний вона скористалась звичайним просторовим переходом - але не своєю версією, а модифікованим ритуалом Ленмаріеля. Просто замість міжсвітового переходу ритуал живив звичайне заклинання порталу. Довелось, звичайно, попріти, перебудовуючи схему, і навіть після цього вона лишилась неідеальною - витрати енергії були завеликі, а сам ритуал нестабільним. Довелось вигребти зі складу вдома майже всі залишки живих накопичувачів.

Організувати викид Хаосу, аби зімітувати напад демонів, від яких вона буцімто тікала - теж не проблема. Єдине, що цього разу довелось все робити дуже акуратно. Спочатку - зняти маскування. Від оперування хаотичною маною воно все одно б злетіло. Потім - взяти кілька великих кристалів-накопичувачів, заповнити їх енергією Хаосу, але не під вершечок, а настільки, щоб при додаванні краплинки вже звичайної мани кристали не втримали свій вміст. Власне, це вона і зробила, коли вже стрибала в портал. Заодно вибух, що був побічним ефектом викиду, знищив всі сліди ритуалу та живі накопичувачі.

Нанести на обличчя основу з фарби тілесного кольору і накласти на неї ілюзію - вже постійно, заздалегідь продуману до дрібниць. Ілюзія стосувалась лише тіла, одяг на ній був вже інший - спеціально пошитий для цієї місії.

Глянувши у люстерко, Лорі лишилась задоволеною: світла ельфійка вийшла на славу. Хоч деяка віддалена схожість у рисах обличчя і зберігалась (це було зроблено навмисно, аби не стежити постійно за мімікою), ніхто й ніколи не впізнав би у цій юній дівчині таку собі Лоріанхейн з Дому О’Кхар. Хоча… наразі вже варто було казати “з Дому Ар’Шес”.

Передостанній, він же найнеприємніший, пункт - завдати собі поранень. Причому достатньо серйозних. Бо діагнозуючі плетіння магів Життя звичайними подряпинами не обдуриш. Звичайно, вона старалась не нашкодити собі надміру і не зачіпати життєво важливі органи. Тому найбільшими з нанесених пошкоджень були порвані сухожилля. Кровотеча ж… Жоден, хто володіє магією Крові, не помре від крововтрати - хіба що сам того захоче.

Лишалось правильно зіграти роль зраненої, зневіреної та до півсмерті переляканої дівчинки і розповісти своїм “рятівникам” заздалегідь продуману легенду. Але з цим проблем бути не мало: самоконтроль, спостережливість, уважність та холодний розрахунок - все це було на її боці.

Так на світ з’явилась Ельяна Сонценароджена - єдина (тепер вже єдина) спадкоємиця шляхетного роду високих ельфів, що жив на землях Південного Континенту. Жив осібно, у власному обійсті, в компанії лише слуг та охоронців. Жили вони собі й горя не знали, аж доки одного разу просто під стінами не відкрився портал в Інферно, звідки повалили… як несподівано, демони.