Чужа серед чужих

Зачаївшись серед кущів, Лоріанхейн уважно спостерігала за оточенням - очима, слухом та магічно скануючи простір. Лиш вийшовши з порталу, вона одразу огорнулась тінями та метнулась вбік, шукаючи укриття, в якому можна пересидіти і спокійно розібратися у навколишній обстановці. Звичайно, вона постаралась обрати для точки виходу безлюдну місцевість, а навмисне чекати на неї навряд чи хтось буде… Та всілякі непотрібні випадковості ніхто не відміняв.

Вичекавши кілька хвилин та переконавшись, що довкола чисто і жодної розумної істоти, окрім неї, в окрузі немає, ельфійка вирушила на розвідку. Звісно, вона знала, в яку країну і в який регіон поверхні вирушає, та це не давало розуміння повної картини того, що там відбувається. На мапі далеко не все позначено, а ще востаннє вона була на поверхні досить давно - задовго до своєї втечі у Дикий Світ.

Лорі рухалась, не виходячи з тіней, уникаючи доріг та не нехтуючи жодним деревом, кущем чи складкою місцевості, аби бути менш помітною. Сонячне світло їй не дошкуляло - про це, готуючись до подорожі, вона також подбала заздалегідь.

Спочатку вона замислилась про так званий еліксир “денного бачення” - антипод зілля “котячого ока”, яке п’ють відьмаки з мисливських орденів та деякі професійні найманці, аби краще бачити вночі. Згаданий еліксир, навпаки, притуплював гостроту зору, і у випадку Лорі дозволив би її чутливим темноельфійським очам нормально бачити вдень та навіть без болісних відчуттів дивитись на сонце.

Та, подумавши, від цієї ідеї вона відмовилась. По-перше, запас еліксиру довелось би постійно поновлювати, а значить, шукати для нього інгредієнти, а значить - зайві клопоти. По-друге, ефект від нього погіршить вже нічне бачення, позбавивши її природної переваги у темний час доби. Або ж доведеться розраховувати час прийому еліксиру так, щоб його дія завершувалась одночасно з заходом сонця… Морочитись із цим ельфійка не мала жодного бажання.

На допомогу могла б прийти магія, зокрема темна - просто затягнути очі пеленою, яка послабить навколишнє світло. Та поки стояло маскування на аурі, Темрява була їй недоступна. Була ще сфера, яку вона вже навчилась видозмінювати майже як завгодно, але навіть тут були свої ліміти та обмеження, і зменшити її до розміру двох лінз над очима було неможливо. Та й час дії сфери був обмежений - отож, довелось би постійно слідкувати за часом та поновлювати її.

Виручили її врешті, як не дивно, ті самі чари ілюзії. Ця магія давала можливість при бажанні створити будь-який візуальний образ - от ельфійка і створила дві затемнені напівпрозорі лінзи безпосередньо над сітківкою очей. При цьому ілюзія була ще й односторонньою, видимою лише з її боку. А для стороннього спостерігача у Лорі навіть колір очей не мінявся.

Трохи попрацювавши над плетінням, його вдалось перевести в пасивну форму - такі чари накладались один раз і висіли постійно, підживлюючись від джерела. Конструкція закляття була нескладною, мани воно споживало сущі крихти, для чужого магічного зору було майже непомітним, а головне - працювати з ним було легко. Настав день - начарувала. Сонце зайшло - зняла.

Понишпоривши в окрузі, ельфійка впевнилась, що потрапила саме туди, куди й мала - у прикордоння князівства Бромвельд. Навколо було кілька сіл, чиї жителі займались звичними для будь-яких селян справами - вирощували худобу, сіяли збіжжя та садили городину, полювали й рибалили. Кілька днів Лорі спостерігала за ними - ідеальні зір, слух та пам’ять, даровані іллітірі природою (а може Ллос, та про це вона воліла не думати) і власна уважність допомагали чародійці виокремити з-поміж сільських теревень та пліток дійсно потрібну їй інформацію.

Стосовно того, що її можуть помітити, ельфійка не турбувалась. Єдиним носієм Дару у навколишній місцевості була сільська відьма - володарка настільки потужних чаклунських здібностей, що на її фоні Марія зі своїм слабеньким джерельцем тягнула як мінімум на впевненого майстра, що мітив у молодші магістри. Тож магічно виявити темну ельфійку, яка не хотіла бути виявленою, було нікому. А побачити просто очима… Ну, це навіть не смішно.

За три-чотири дні вона почула все, що можна було почути. Та цього, звісно, було малувато - звичайні селяни знали далеко не все, та й не все одне одному розповідали. Тож, обравши одне село, Лорі навідалась туди вночі і викрала двох людей, які дійсно могли щось знати про події у навколишньому світі - старосту й мірошника.

Перший регулярно спілкувався зі збирачами податків та бійцями княжої варти і навідувався у справах до міста. Другий - також бував у місті, бо возив муку на продаж, бачився ті розмовляв з іншим торговим людом, в тому числі іноді навіть з гільдійськими купцями.

Відсутності цих двох у нічний час доби ніхто б не помітив. Мірошник жив осібно, на околиці, і славився своєю відлюдькуватістю. Друзів серед решти селян він не мав, ті до нього теж особливо не потикалися - непроханого гостя він легко міг вперіщити дрином або поставити на пам’ять бланж під оком. Старосту сільські жителі просто не любили за його підлий та бундючний характер, жив він сам - дружина від нього кілька років тому просто втекла.

Надійно приспавши обох, ельфійка відтягла їх у заздалегідь підготовлене місце, де привела до тями і, гарненько розпитавши (а спробували б не відповісти!), дізналась… багато всякого. В тому числі й непотрібного. Але було й дещо корисне.

Так, клір та інквізиція Латандера на цих землях досі існували й процвітали. Ну, це логічно. Так, резиденція Старшого Пріора досі знаходилась у столиці. Це теж очікувано. Так, бачили недавно, як кудись вирушив загін брітів-винищувачів. Куди - невідомо. Навіщо - теж. Чи повернулись - також ніхто не знав.

Лорі слухала та всміхалась. На останні питання вона й сама знала відповіді - куди, навіщо, а також що повернулись, м’яко кажучи, не всі. На жаль, вона не дізналась головного - куди після повернення вирушили вцілілі інквізитори, і чи дійсно Марію тримають у столичній цитаделі Корпусу.