Тут водяться пірати

 - Вухатий, зупини цю штуку! - дворф, якого кидало по всьому відсіку, намагався за щось зачепитися, та марно. Коробочка стрибала з боку в бік, мов скажена.

 - Та зараз, чекай… - Ленмаріель нарешті прийняв більш-менш стійке положення, вчепившись у дверний проєм спальної комірки. - Мозочок, стій! Мозочок, трясця! - вловивши момент, коли тряска на кілька секунд припинилась, він кинувся до керуючого артефакту. - Вуса Мелькора… він мертвий. Коробочка, зупинись! Дідько, не відповідає на голосові команди… Спробую напряму, - розпанахавши кігтями обшивку, він витягнув звідти пучок якихось жил та присосок, - ну ж бо, давай… - черговий поштовх мало не відкинув ельфа до протилежної стіни, там він втримався, вчепившись обома руками в органи керування.

Врешті-решт йому вдалося домогтися свого, і живий транспортний засіб зупинився.

 - Уфф… нарешті. Мозочок, відкрий вхід! А, хай йому… забув. Доведеться відкривати вручну.

Удвох насилу розчепивши вхідні стулки, ельф з дворфом вибрались назовні.

Довкола був ліс. Але рослинність тут була зовсім не така, до якої звик у себе на батьківщині Ленмаріель, або яку бачив Горін, коли у своєму світі час від часу вибирався на поверхню. Більше всього це нагадувало Оазис, але якщо там була одна пальма на сотню кроків, то тут вони і ще якісь подібні до них дерева, з величезним лапатим листям, утворювали суцільні хащі. Внизу все було затягнуто кущами та високою травою, здебільшого теж з широкими лопухоподібними листками. Звідусіль долинав спів птахів, якийсь стрекіт, сичання, шипіння… Життя тут било ключем.

Вони обернулись до Коробочки. Істота, припавши на задні лапи, смикалась та здригалась. На спині був чималий опік, більшості щупалець бракувало.

Лен підійшов і приклав долоні до шкіри створіння, викликаючи діагностичне плетіння.

 - Не знаю, чим той бісів паладин по нас вдарив, - голос ельфа був сумним та схвильованим, - але в неї випалена нервова система і половина внутрішніх органів відмовила… Я не можу зцілити.

 - Гадство, - оцінив ситуацію Горін. - Що робити?

 - Лишається одне… - Ленмаріель щільніше притиснув долоні до тіла Коробочки. - Мій останній і вкрай сумний досвід в менталістиці… - тіло істоти ще раз смикнулось і затихло.

 - Ти що зробив? - зіщулився дворф.

 - Навіть у химерологів є совість, - здавленим голосом відповів ельф, не обертаючись. - Вона страждала, а я не міг нічого вдіяти… Тож ментальним імпульсом я наказав їй померти.

Горін не знайшовся, що відповісти, і кілька хвилин вони просто мовчали.

 - До речі, вітаю тебе, друже, - меланхолійно промовив химеролог, озираючись довкола. - Ми в дупі.

 - Це я і без тебе знаю, - пробурчав майстер, щиглем збиваючи якусь місцеву комаху, що сіла на відкриту ділянку шиї і вже розтулила щелепи, наміряючись скуштувати дворфської плоті. - Достатньо того, що я застряг тут з тобою.

 - Ха-ха! Дуже смішно. Але я не про це… Ми в безмагічному світі.

 - Тобто? Це що, рідний світ Марії?

 - Сумніваюсь, - ельф похитав головою. - Занадто тут чиста й недоторкана природа. А у світі малої, як вона сама розповідала, сталася серія технологічних катастроф, яка ось це все здорово припсувала. Але між її батьківщиною і цим світом є одна спільна риса - тут теж жодної краплі мани в повітрі.

 - В тебе хоч запас повний? - зіщулився дворф. - Повернутися зможемо?

 - Запас майже повний. В бою я практично не чаклував, більше керував Коробочкою… Але одного мого запасу не вистачить. Бо спочатку треба визначити координати цього світу, потім координати Дикого Світу відносно цього… А потім ще ритуал переходу. Я на одному об’ємі джерела це все не стягну.

 - А накопичувачі?

 - Кристали лишились в сумці у Лорі. А в нас на борту були тільки мої мана-організми… І, передбачаючи твоє наступне питання - так, вони всі загинули.

 - Срака-мотика, - підсумував дворф, розуміючи, що повернення додому відкладається на невизначений термін.

Ще кілька хвилин вони сиділи на траві, поринувши у невеселі роздуми.

 - Треба йти, - піднявся врешті ельф.

 - Куди ти, в гірського демона сраку, зібрався йти? Ми уявлення не маємо, де ми.

 - То що, лишимось жити в цьому лісі? - Ленмаріель іронічно здійняв брову. - А підемо ми… - він подивився вгору, намагаючись визначити положення сонця. - Схід приблино отам - туди й підемо, - він махнув рукою. - Спробуємо знайти якийсь місцевий осередок цивілізації - і тоді вже будемо вирішувати, що робити далі.

 - А як не знайдемо?

 - Краще про це не думати. Дивись під ноги - тут можуть бути змії.

 - А що, великий вчений, маг та химеролог не побачить якусь там змійку? - токсично спитав дворф.

 - Яка саме літера у фразі “безмагічний світ” тобі незрозуміла, дуркограй? Мені і так вже ауру довелось ущільнити, щоб мана не витікала. І магічним зором треба користуватись поменше.

* * *

Йшли увесь день. Ленмаріель використовував свої кігті в якості мачете, прорубаючи дорогу крізь чагарник. Тепер він зрозумів, що йому нагадує ця місцина - джунглі південного узбережжя у його рідному світі. Свого часу йому доводилось бувати там… В пошуках матеріалу для експериментів.

Перед відбуттям вони ще раз залізли всередину Коробочки і зібрали все, що в майбутньому могло згодитись. Хоча брати-то, власне кажучи, було й нічого - все найцінніше вже було у ельфа в просторовому згортку. Хіба що в кімнаті Лоріанхейн лишились якісь еліксири - але, окрім тоніка, вони не знали призначення жодного з них. Тонік ельф забрав.

Та ще розрізав обшивку головного відсіка і видобув генератори ілюзій. Вони, правда, були без кристалів - мана до них надходила судинами-енерговодами від бортових накопичувачів базового організму, але основи артефактів були зроблені з рідкісних металів - тож могли ще на щось згодитися.