Одна проти всіх

Брат-винищувач Штерн відмовлявся вірити своїм очам. Як одна істота, нехай навіть і досить вміла у володінні мечем та магією, могла протистояти цілому загону братів-винищувачів Корпусу Інквізиції? Еліта еліт, гвардія Світла! Роками, десятиліттями вони у своєму світі протистояли Злу, викорінювали його, знищуючи нечисть та темних чаклунів, і досі ніхто не міг їх зупинити. Але з таким ворогом вони зіткнулися вперше…

Всі його побратими були мертві. Не зводячи очей з супротивниці, Штерн кинув швидкий погляд на тіло брата-паладина Велларіуса. Сивобородий воїн лежав горілиць у поплавлених обладунках. Навіть після смерті його обличчя лишалося спокійним, суворим та зосередженим. Вірний слуга Латандера не здавався до кінця.

А той удар, що став для паладина роковим… йому здалось, чи це дійсно була світла магія? Ні, не може бути. Це радше чергове темне закляття, замасковане під світле, аби ввести ворога в оману.

Він лишився сам-один. Останній бастіон Світла у цьому грішному світі. І він не осоромить своєї честі та гідності.

Тьмяний силует навпроти розвіявся туманними шлейфами, знов перетворившись на звичайну темну ельфійку.

 - Ти сильна, чаклунко, - стримуючи гнів, промовив брат-винищувач, - та навіть твоїй силі є межа.

 - Не переймайся, я і в фізичній формі дещо можу, - відповіла вона, крутнувши у повітрі скімітаром. - Здаєшся, інквізиторе? Обіцяю відпустити. Якщо, звісно, перед цим відповіси на кілька моїх запитань…

 - Ніколи й нізащо! - Штерн змахнув булавою і розкрутив над головою ланцюг.

 - Ну то й смерть тобі, - байдуже відповіла чарівниця, стаючи у бойову стійку.

* * *

Лоріанхейн вийшла з порталу неподалік селища тубільців і втомлено сперлась на пальмовий стовбур. Озирнулась довкола.

Їй вдалось перемогти - хоча цього разу перемога й далась нелегко. Інквізитори були незручними супротивниками для темних магів, і навіть у формі втіленої Пітьми вбити їх було непросто. Тому доводилось час від часу завдавати точкові удари Хаосом, аби розладити їхній захист.

Було важко - але вона впоралась. Бойові навички ельфійки, помножені на силу втіленої стихії, врешті-решт переважили підготовку та вміння братів-винищувачів. Всі білоплащники лягли, в тому числі і розвідувальна група, що наспіла від покинутого храму до місця битви.

З паладином довелось важче всього. Закутий в метал сивобородий чоловік тримався до останнього. Навіть попри те, що раніше він витратив чимало сил на той стовп світла, що пошкодив портал - воїн не здавався, вміло комбінуючи навички володіння зброєю, обладунками та світлу магію, щоб захищатись від її ударів та іноді навіть контратакувати. Тому, врешті-решт, Лорі вдарила сивого його ж зброєю.

Застосовувати чари Світла, коли ти сама є втілена Темрява - небезпечно, часом навіть смертельно. Минулого разу вона мало цим собі не нашкодила - пощастило, що обійшлось без серйозних наслідків. Та на цей раз, на відміну від минулого злиття, Лоріанхейн повністю себе контролювала, тож змогла ідеально скласти плетіння і правильно спрямувати потоки мани. Удар пошкодив броню брата-паладина, розладивши його захист. Ну а далі вже справа техніки.

Від паладина залишився світлий артефакт - надзвичайно потужний. Дивно, чому інквізитор не використав його в бою - чи це суперечило якимсь догматам його віри, чи просто артефакт був небойовим - Лорі не стала розбиратися. Підхопивши ту штуку телекінезом (брати її до рук, ба навіть просто дивитись, було нестерпно боляче), вона зажбурнула її в аномалію. Гепнуло знатно…

Завершивши бій, ельфійка вийшла зі злиття так само невимушено, як і увійшла. Минулого разу вона ретельно вивчила  як сліди на аурі та джерелі, що лишились після повернення у звичайну форму, так і власні відчуття. Це допомогло їй дещо переробити підхід до самого процесу єднання зі стихією і, задля підвищення самоконтролю, підібрати кілька медитативних технік - з числа тих, що вона використовувала ще у рідному світі при вивченні бойових мистецтв.

Казав тоді наставник: “Тобі це точно знадобиться, дівчинко. Холодний розум - друг воїна”. Старий іллітірі навіть не підозрював, наскільки він мав рацію.

Бій проти такої кількості досвідчених ворогів її втомив. Надзвичайно. Джерело неабияк вичерпалось (хоча деякий запас мани в ньому ще лишався), фізично - їй просто зараз нестерпно хотілось прямо тут лягти на землю і солодко спати десь до завтрашнього вечора. Або, краще, до післязавтрашнього ранку - так точно вистачить часу відпочити. Та на відпочинок не було часу. Потрібно було розібратись, що з її соратниками, куди могли подітись Горін та Ленмаріель, але перш за все - як там Марія і чи все з нею гаразд.

Перший же погляд на селище дав зрозуміти, що ніц доброго тут не сталось. Спалені хати, всюди сліди застосування бойової магії - і тіла, багато тіл. Частина - ті самі інквізитори у білих із золотом плащах. Але рожевошкірих місцевих жителів - куди більше.

 - Маріє! - ніхто не відгукнувся, лиш вітер шелестів пальмовим листям. - Маріє! Де ти? Ні, невже знову…

Лорі увімкнула магічне чуття і прислухалась до “Багряних Уз”, що мали бути накладені на дівчинку. Відгуку не було. Найгірші побоювання почали підтверджуватись.

 - Її тут немає, чужинко, - накульгуючи, Брек-Тар вийшов з-за рогу спаленої будівлі. Його ліва рука була перев’язана, тіло вкрите шрамами - вочевидь, у сутичці зі світлими старому довелось нелегко. - Тобі більше нема чого тут робити.

 - Розкажи мені, що тут сталося.

 - Ви вже принесли достатньо горя на землю Народу, - очі шамана блиснули злостю. - Брек-Тар нічого тобі не розповість. Забирайся.

 - Горе вам принесли не ми, а ці покидьки у білому, - відповіла Лоріанхейн, починаючи втрачати терпіння. - Ти не туди спрямовуєш свій гнів, старий.